Дівчинка-мурашка

В одному поселенні жив мудрець, який любив годинами сидіти на березі арика, розмірковуючи про крихкість і мінливість усього земного.

Одного разу, коли він, заглибившись у свої думки, сидів біля води, над ним пролетів горобець, якого переслідував сокіл. У дзьобі горобець ніс мурашку. Пролітаючи над ариком, він ненароком випустив її. Мурашка впала просто до ніг мудреця. Той обережно підняв її, пошкодував і поніс додому.

Треба сказати, що мудрець був ще й чарівником. Він знав давні заклинання, за допомогою яких можна було перетворювати одну живу істоту на іншу. Поклавши мурашку на підлогу, він повернувся обличчям на схід і промовив чарівні слова. Мурашка почала рости, змінювати свій вигляд і невдовзі перетворилася на гарну маленьку дівчинку.

Мудрець узяв її за руку й відвів до свого друга, який уже мав кількох дітей, тож виховати ще одну дитину для нього не становило труднощів.

Минали роки, і маленька дівчинка виросла в струнку й вродливу дівчину.

Тоді мудрець покликав її прийомного батька, і вони стали радитися, що робити далі.

— Гадаю, — сказав друг, — настав час знайти того, з ким вона зможе пройти свій життєвий шлях. У нашому поселенні багато сильних і гарних чоловіків. Запитаймо її думку.

Коли дівчина стала перед ними (а вона була справді мудрою й вродливою), то відповіла:

— О ви, чиї слова я завжди шанувала й слухалася! Чи не здається вам, що ті чоловіки, про яких ви говорите, поступаються мені своїми чеснотами? Адже ви не раз навчали мене, що лише рівність здатна поєднати серця.

— Ти маєш рацію, — трохи поміркувавши, відповів мудрець. — Але хто ж у цьому світі найдостойніший і найдосконаліший? Найсильніший. А хто сильніший за всіх? Сонце — адже воно перемагає навіть темряву.

— Гаразд, нехай буде Сонце, — погодилася дівчина.

Рано-вранці, щойно сонце піднялося над вершинами Гіндукушу, мудрець вигукнув:

— О ясне світило! Ця дівчина гідна наймогутнішого супутника. Чи не візьмеш ти її собі за подругу?

— Вона прекрасна, — відповіло Сонце. — І я було б щасливе, якби вона завжди сяяла поруч зі мною. Та, на жаль, не я найсильніше. Мене легко закриває навіть невелика хмарина.

Тоді мудрець із дівчиною вирушили до хмари. Вони знайшли її біля підніжжя високої гори.

— Що ж поробиш, — відповіла хмара. — Я теж була б рада мати таку подругу, але моя сила обмежена: вітер жене мене туди, куди сам забажає.

Тоді вони звернулися до вітру.

— Хіба це справжня сила? — вигукнув вітер. — Лише слабкі хмари та гнучкі дерева поступаються мені. Подивіться краще на гору — яка вона незламна, як міцно вросла в землю! На мою думку, немає нікого могутнішого за неї.

Мудрець звернувся до гори.

— Якщо вже говорити по правді, — відповіла гора, — то справжньою силою володіють мурашки. Вітер не може мене здолати, але мурашки вже пронизали все моє тіло своїми ходами, розширили кожну тріщину. Незабаром мені настане кінець, а я не можу ні прогнати їх, ні втекти від них.

— Зачекай мене! — сказав мудрець дівчині.

Він підійшов до гори, вибрав серед тисяч мурашок одну, посадив її на палець і повернувся до красуні.

— Ти все чула, — мовив він. — Чи підходить він тобі?

— Авжеж, — усміхнулася дівчина. — Він рівний мені за своїми чеснотами й справді є найсильнішим.

Тоді мудрець повернувся обличчям на схід і промовив відоме йому заклинання. Чари подіяли: тіло дівчини почало зменшуватися, змінювати свою форму, і вона знову стала маленькою мурашкою.

Дві мурашки взялися одна за одну й зникли в глибокій розщелині гори…