Чорниш

У маленькому селі на краю густого лісу жила собі кішка Мурка. Була вона сіра, з яскравими смужками на боках і білими лапками, наче в м’яких капцях.

Одного дня у Мурки народилося п’ятеро кошенят. Четверо були схожі на маму — сіренькі й гарненькі. А п’яте кошеня було чорне, мов вуглинка, із яскраво-зеленими очима.

Господиня Мурки назвала його Чорнишем.

Усіх братиків швидко забрали до нових домівок, а Чорниш нікому не припав до душі.

Одного вечора кошеня довго не могло заснути й тихо жалібно нявчало:

— Мамо, як же мені жити? Я такий негарний і нікому не потрібний. Який я нещасний...

Мурка лагідно вилизала його шерстку й тихо сказала:

— Не в красі щастя, синочку. Рости добрим, працьовитим і сміливим. Роби добрі справи — і радість сама знайде тебе.

— А що я маю робити? Я ж ще нічого не вмію...

Мурка усміхнулася:

— Ми, коти, потрібні людям, бо бережемо їхні домівки від мишей. Якщо навчишся добре ловити мишей, тебе завжди цінуватимуть.

Чорниш підняв голову й твердо сказав:

— Обіцяю тобі, мамо, що стану найкращим мисливцем у нашому селі!

Мурка тихо замуркотіла:

— Побачимо. А зараз спи, малий. Ще наберешся сили.

Минув майже рік.

Чорниш підріс, зміцнів і навчився вправно ловити мишей. Господині тітці Маші це дуже подобалося, і вона дедалі частіше наливала йому молока та пригощала смаколиками.

Та люди ставилися до нього насторожено.

Побачивши чорного кота, дехто поспішав обійти стороною, а хтось навіть лякався й плював через плече.

Чорниша це дуже засмучувало.

Одного вечора він вирішив прогулятися селом.

Раптом його помітили пустотливі хлопчаки й кинулися навздогін.

Чорниш хутко перестрибнув паркан і сховався в стіжку сіна в чужому хліві.

Там стояла знайома корова Рудька.

Вона здивовано глянула на нього й промовила:

— Му-у, щось я тебе тут раніше не бачила. Чого ти такий переляканий?

Чорниш розповів їй усе.

Рудька зітхнула:

— Та ті хлопчаки всіх лякають. Але знаєш, у нас тут інша біда — миші. Вони ночами шурхотять у сіні, гризуть усе підряд. Уже навіть мітлу погризли!

Чорниш гордо випростався:

— А я, між іншим, ловлю мишей краще за всіх! За одну ніч можу тут лад навести!

Рудька здивувалася:

— Якщо це правда, ми станемо добрими друзями. І я щодня пригощатиму тебе свіжим молоком.

Та Чорниш відповів:

— Спершу справа, а вже потім нагорода.

Увечері він повернувся додому й усе розповів мамі.

Мурка уважно вислухала й сказала:

— Пам’ятай: коли працюєш, не думай про нагороду. Думай лише про справу.

Настала ніч.

Чорниш вирушив на полювання.

Він бігав, чатував, ловив мишей так спритно й завзято, що аж до світанку не присів ні на хвилину.

Коли зійшло сонце, знесилений Чорниш заснув просто на сіні біля Рудьки.

Вранці до хліва зайшла господиня.

Побачивши кота, вона усміхнулася:

— Оце так молодець! Від ранку жодної миші не чути.

Вона налила йому мисочку теплого молока й лагідно погладила.

— Хочеш, зеленоокий, залишайся жити в нас. Ми будемо раді тобі.

Чорниш вдячно замуркотів:

— Дякую за ласку. Але вдома на мене чекає мама. Та я обов’язково приходитиму до вас.

І щасливий, зігрітий добрим словом, він помчав додому.

Тепер Чорниш точно знав: не зовнішність робить тебе важливим, а твої вчинки, праця й добре серце.