Чим хата багата. Розділ №8 – Куди вітрець, туди й розумець

Наповзла на село страхітлива чорна хмара. Наповзла з блискавками та оглушливим громом. Запнула півнеба, і линув такий шпаркий, такий рясний дощ, що, здавалося, затопить увесь білий світ.

Та невдовзі хмара відпливла за ліс. Дощ ущух. І знов заяскріло сонце.

Дениско вибіг у леваду й ну гасати по калюжках.

Ви навіть уявити собі не можете, що то за втіха бігати босоніж, де всі порослі травою лужки-бережки пойняла дощова вода!

От бігав Дениско, бігав, спочатку сам, а потім з Костиком та Гафійкою, і напала на нього гикавка.

– Хочеш, я тебе заклички проти гикавки навчу? – співчутливо спитала Гафійка. – Нумо, повторюй за мною:

Іди собі, гикавко, до води

Та всіх, кого стрінеш там,

Напади!

Як вийдеш на кладку,

То напади Гнатка!

А ступиш на дошку,

Напади Явдошку,

І, стеребкавшись на пліт,

Ускоч жабі у живіт.

– Хіба це допоможе? – зверхньо глянув на Гафійку Дениско.

– Ще й як! Тільки треба вірити в це. Ну, щоб і трохи не сумнівався... Ти в прикмети віриш?

– У які ще прикмети? – криво посміхнувся Дениско.

– У звичайнісінькі. Як розсиплеш сіль, то з ким-небудь посваришся. А засвербить ліве око – будеш плакати. Глянь ось – на зап'ясті в мене ниточка. Це чудодійний талісман. Щоб не зурочив ніхто.

– Кого щоб не зурочив? – нічого не втямивши, в один голос запитали хлопці.

– Мене, кого ж іще! Ви, може, і в чорну кішку не вірите? От перетне вам дорогу, то так і знайте: ніякої удачі не буде.

– Байочки все це, – сказав Дениско і, відчуваючи, що трошки промерз, а саме від того й нападає гикавка, – подався додому.

Він перебіг леваду, перемайнув через виповнений брудною стічною водою рівець і побрався на гору по зарослій бур'янами межі.

Завернувши у розгаслий після дощу провулок, Дениско уповільнив крок, бо відчув, що вже трохи зігрівся. Аж тут де не візьмись – назустріч йому чорнезний, як смола, кіт. Із свого досвіду кіт знав, що з хлопцями, а тим паче незнайомими, краще не здибатися. Тому він квапливо звернув з дороги, перебіг з одного краю провулка на другий і чкурнув між штахетинами в густі порічки.

А щоб ти скис! – подумки вилаявся Дениско і став як укопаний. – Треба ж! Перебіг дорогу – і не обминеш... А що, як Гафійка не збрехала? Підеш прямцем – і захворієш... Чи інша яка напасть...

Щоб не сталось ніякої біди, Дениско вирішив не йти провулком, а тут-таки, де стояв, перелізти через паркан. Він ухопився обіруч за гостроверхий сучкуватий стовпець і став чарабкатися вгору. Коли це права ногавиця – дир! І от тобі маєш – на зовсім новеньких штанцях, які дідусь привіз навесні з Києва йому в подарунок, утворилася велика, з кулак завбільшки, дірка.

Тепер будеш знати, чого вартий Гафійчин талісман і всі її прикмети! – мало не плачучи, дорікнув собі Дениско. – Не злякався б клятого котиська й не поліз через тин, то й штани були б цілі.

Удома він чесно розповів про все мамі.

– Пустопорожня твоя голова! – сказала, усміхаючись, мама. – Нема з тобою ладу ні раз. Хіба ж можна брати на віру таку нісенітницю! От поміркуй. У нас дехто вважає чорних котів за злу силу. А, скажімо, в Англії багато людей вірять, ніби кішка цієї масті приносить тільки щастя. Там у родинах рибалок спеціально тримають їх у господі. Мовляв, від цього море стає ласкаве, дарує щедрий улов і не топить човнів. Але все це, Дениску, смішні казочки та забобони...

Про легковірних, наївних людей, тих, що не мають своєї, власної думки, що ладні повірити будь-якій дурниці, кажуть: Куди вітрець, туди й розумець. Дуже мені не хотілося б, щоб так казали й про тебе.