Боязке кошеня

В одній маленькій сільській хатинці жило собі кошеня. Його шерстка була руденька, а по ній розсипалися темні плямки — наче у справжнього ягуара. Цілими днями кошеня ганялося по подвір’ю за сонячними зайчиками, а найбільше любило гратися бабусиним клубочком ниток, який вона раз у раз забувала сховати.

Жило кошеня безтурботно й весело. Лише дворовий песик іноді гавкав на нього так голосно, що малюк стрімголов тікав назад до хати.

Та була в кошеняти одна велика таємниця — воно дуже боялося темряви.

Щойно вечір опускався на землю й накривав усе чорним покривалом, кошеня ховалося в хаті й не виходило надвір ні за які ласощі.

Одного разу воно розповіло про свій страх мамі й татові.

Батьки уважно вислухали малюка.

— Ми розуміємо тебе, — лагідно сказала мама-кицька. — І знаємо, як це — боятися того, чого не бачиш.

Тато-кіт додав:

— Але пам’ятай: коти бачать у темряві краще за багатьох тварин і навіть людей.

Та слова не дуже допомогли кошеняті.

Тоді мама загадково сказала:

— Не хвилюйся, малюче. Прийде літо, і станеться дещо особливе. Після цього твій страх зникне.

Кошеня дуже зацікавилося.

— А це не буде страшно? — тихенько спитало воно.

— Ні, це буде важливо, — усміхнулася мама.

І відтоді кошеня чекало літа.

Минали дні. Весна відцвітала, і нарешті настало тепле літо.

Одного вечора мама підійшла до малюка й сказала:

— Сьогодні вночі ми підемо до лісу.

Кошеня аж здригнулося.

— У ліс? Уночі?

Йому стало страшно. Але цікавість була сильнішою.

Коли настала ніч, мама повела кошеня стежкою до темного лісу.

Дерева шепотіли листям, десь у кущах тріщали гілочки, а вгорі мерехтіли зорі.

— Дивись, — сказала мама, — коти створені для нічного життя. Ми тихо ходимо, уважно слухаємо, бачимо навіть у темряві й можемо вправно полювати.

Кошеня озирнулося.

І раптом помітило диво.

Темрява вже не здавалася такою страшною.

Вона була спокійною. М’якою. Тихою.

У ній було чути, як співають цвіркуни, як шелестить трава і як дихає нічний ліс.

Мама показала, як підкрадатися до мишки, як слухати шурхіт і як стрибати.

Цієї ночі вони так і не впіймали жодної мишки, хоч дуже старалися.

Та це було не головне.

Кошеня навчилося важливого: темрява — це не ворог.

Відтоді мама щодня вчила малюка бути сміливим, долати труднощі й вірити в себе.

Звісно, інколи кошеня ще чогось боялося.

Але темряви — більше ніколи.

Бо тепер вона стала його другом.