Автомобільчик Біп

На день народження Льоні подарували гарний іграшковий автомобіль. Він був майже як справжній, тільки маленький. Щойно Льоня побачив нову машинку, він одразу радісно вигукнув:

— Біп-біп!

Саме так сигналять автомобілі на вулиці. Відтоді машинка й отримала своє ім'я.

Як і кожен іграшковий автомобіль, Біп мріяв стати справжнім і понад усе любив пригоди. Наступного дня родина Льоні поїхала на дачу. Там Біпові дуже сподобалося. Цілісінький день він разом із Льонею невтомно возив пасажирів і прокладав дороги в піщаному пагорбі.

Увечері Льоня ліг спати, а Біпа поставив до гаража поруч із татовою машиною. Біп страшенно пишався собою. Та й як тут не пишатися, коли стоїш не під ліжком і навіть не біля ящика з іграшками, а в справжньому гаражі!

Велика машина здивовано скосила погляд на крихітного сусіда й запитала:

— А ти хто такий?

— Біп, — чемно відрекомендувався автомобільчик.

— Овва, та він ще й пищати вміє! — насмішкувато мовила машина.

— Я не пищу. Мене так звати — Біп. А взагалі-то я «Мерседес».

Почувши це, велика машина так затрусилася від сміху, ніби в неї сам собою завівся двигун.

— «Мерседес»? Оце розсмішив! Чого ж ти тоді такий маленький? Бензину, мабуть, замало випив?

— Я зовсім не вживаю бензину, — зізнався Біп.

Ви, напевно, знаєте, що дорослим іноді дозволяється те, чого маленьким дітям навіть куштувати не можна. Так само і з автомобілями. Іграшковим машинкам суворо заборонено «пити» бензин.

— То як же ти їздиш? Чи тебе за мотузочку тягнуть? — зневажливо пирхнула машина.

— Ніхто мене ні за яку мотузочку не тягне, — образився Біп. — Варто лише мене завести — і я їжджу не гірше за великі автомобілі.

— Овва, який заводний! Сам ще малий, а вже з великими змагатися надумав, — зверхньо промовила машина, дивлячись на іграшку згори вниз.

Так минув перший день Біпа на дачі. Засинаючи, маленький автомобільчик твердо вирішив: неодмінно довести всім, що й він здатен на великі справи — варто лише щиро цього захотіти.

АВАРІЯ

Краєм дачної ділянки тягнулася канава, заросла такою густою травою, що іграшковому автомобільчику вона здавалася непрохідними хащами.

Одного вечора, саме перед вечерею, Льоня вирядив Біпа в далеку подорож. Не підозрюючи, які пригоди чекають на нього попереду, Біп весело покотився стежкою. Та на повороті не впорався з керуванням і на всій швидкості влетів у густі зарості.

Він загальмував і став чекати, коли Льоня прийде його забрати. Самому вибратися Біп не міг — він був маленький і не вмів їхати заднім ходом.

Час минав, але хлопчик не з'являвся. Біп зрозумів, що Льоню покликали вечеряти. Минуло ще трохи часу, і стало ясно: хлопчика вже поклали спати.

Збагнувши, що цієї ночі доведеться ночувати не в гаражі, а самому просто неба, Біп засумував. Дуже сумно стояти на самоті, коли поруч немає нікого, з ким можна перекинутися словом.

Раптом у траві почувся шурхіт. Із заростей визирнула сіра мордочка з пустотливими оченятами-намистинками. Це було мишеня.

— Ой! А це що таке? — тоненько писнуло воно.

— Я Біп, — чемно відрекомендувався автомобільчик.

— А чого ти тут ховаєшся? Від кішки, чи що? — поцікавилося мишеня.

— Ні, я кішок не боюся, — відповів Біп.

— Справді? Оце так сміливець! — захопилося мишеня, але раптом злякалося й відступило назад. — А може, ти хижак і причаївся, щоб когось упіймати?

— Я зовсім не хижак. Я автомобіль. Хіба не бачиш?

— Бачу, але жодного автомобіля ніколи не зустрічав. Крота знаю, жаб знаю, навіть вужа, що живе за колодою, знаю, а автомобілів не бачив. А що ти вмієш робити? — запитало мишеня.

— Я їжджу вулицями й перевожу пасажирів: кого на роботу, кого до дитячого садочка, — похвалився Біп.

— Оце так! То ти не тільки сміливий, а ще й дужий! — здивувалося мишеня.

— Та я ще й не таке можу! От як заправлюся бензином — тільки тримайся! Їду, сигналю: «Дорогу!» Усі одразу розступаються! — розхвалився автомобільчик. — А на дачу я приїхав відпочивати. Велику машину до свого гаража пустив, бо їй самій нудно. Та й шкода її було. Невже вона мала стояти просто неба?

— А чого ж ти сам на ніч до гаража не поїхав? — допитувалося мишеня.

— Захотів свіжим повітрям подихати. Хочеш, покатаю тебе?

— Авжеж хочу! — зраділо мишеня й застрибнуло в кабіну, мов справжній водій.

Воно ненароком натиснуло якусь кнопку, і Біп зірвався з місця. Мишеня, яке ніколи в житті не їздило автомобілем, перелякалося й міцно вхопилося за кермо. Кермо повернулося, і машину занесло.

— Крути в інший бік! — скомандував Біп.

Мишеня щосили смикнуло кермо, але стало ще гірше. Автомобіль метався зі сторони в сторону й розпачливо сигналив:

— Обережніше! А то ми потрапимо в аварію!

— Не потрапимо! У нас тут н-н-немає ніякої аварії, — заспокоїло його мишеня, яке від тряски почало заїкатися.

Саме в цю мить Біп скотився з укосу й покотився вниз.

Перекрут... перекид... перекрут... перекид...

Гуп!

Він дивом зупинився на самому краю канави догори колесами й прислухався.

— Як ти там? Живий? — запитав він мишеня.

— Здається... не дуже... — писнуло мишеня, вилазячи крізь віконце.

— Я ж казав, що ми потрапимо в аварію, — зітхнув Біп.

— Ні, це не аварія. Це Жаб'ячий Ставок, — заперечило мишеня.

Поки вони розмовляли, звідки не візьмися набіг цілий гурт жаб. Вони так обурено кумкали, що якби в Біпа були вуха, йому неодмінно довелося б їх затулити.

— Ква вам не соромно? Чого ви тут перекидаєтеся й галасуєте? — сердито закричав витрішкуватий жаб'ячий люд.

— Ми не хотіли вас турбувати. Просто ми випадково потрапили в аварію, — почав виправдовуватися Біп.

— Якщо вам потрібна аварія, то ви помилилися місцем. Тут Жаб'ячий Ставок! — сердито тупнула лапкою огрядна квакша, яка, вочевидь, була тут за головну.

У Біпа від того, що він стояв догори колесами, думки плуталися, але він усе ж спробував пояснити:

— Якщо автомобіль перекидається, це і є аварія. У місті тоді збирається багато людей, щоб поставити його назад на колеса.

— Нам ваше місто не указ! — гордовито мовила квакша. — Ми нічим не гірші за міських. І самі все можемо, як треба. Ану, квакусі, дружно налітай!

Жаби всі разом ухопилися за Біпа, підняли його й поставили на колеса.

— Дякую вам! Ви дуже добрі. Якщо хочете, я й вас покатаю, — подякував Біп.

Побачивши, що все закінчилося мирно, мишеня набралося сміливості й вилізло зі своєї схованки.

— Чур, я за кермом! Я ж тепер, як-не-як, уже досвідчений водій! — гордо писнуло воно.

Ніхто не заперечував.

Біп покатав усе жаб'яче сімейство, а коли вже зібрався їхати, жабенята запросили його навідуватися до них частіше.

А стара квакша сказала:

— Як приємно мати справу з освіченим автомобілем. Ми все життя думали, що живемо на Жаб'ячому Ставку, а виявляється — мешкаємо в Аварії.

Вірте чи ні, але відтоді ту маленьку заводь біля канави всі так і називають — Аварія.

ХВОРИЙ

Одного разу Біп захворів. Його колеса крутилися дедалі повільніше. Він уже не мчав стежкою, як раніше, а ледве-ледве котився, наскочив на купину й зовсім зупинився.

Саме тоді з трави визирнуло знайоме мишеня. Воно радісно підморгнуло Біпові й сказало:

— Привіт! Може, покатаємося?

— Не можу. Чомусь у мене перестали крутитися колеса, — сумно зітхнув Біп.

Він не знав, що з ним сталося. Уперше йому не хотілося ні подорожувати, ні шукати пригод.

— Це ми зараз швиденько виправимо! Зараз тебе підштовхнемо, — пообіцяло мишеня й покликало на допомогу своїх братиків і сестричок.

Усі мишенята миттю прибігли на поклик. Вони штовхали автомобільчик доти, доки зовсім не знесилилися, але все було марно.

— Треба покликати дорослих, — вирішили мишенята.

Невдовзі до них приєдналися тато-миша й мама-мишка, дідусь із бабусею, тітоньки та дядечки. Уся мишача родина дружно налягла, виштовхала Біпа на пагорб, і звідти автомобільчик сам покотився вниз.

— Ура! — зраділи миші.

Та Біп скотився донизу й знову завмер, мов укопаний.

— Мабуть, Біп захворів, — сказала мама-мишка.

— А чим хворіють автомобілі? — запитали мишенята у Біпа.

— Не знаю, — сумно відповів він.

— Треба покликати нашого лікаря. Він дуже розумний і неодмінно допоможе, — порадила мама-мишка.

Миші побігли по лікаря, а Біп залишився сам.

Він не знав, скільки часу простояв, аж раптом щось опустилося поруч із ним просто з неба. То був дятел у червоній шапочці. Він уважно оглянув автомобільчик, по-діловому вистукав його дзьобом з усіх боків і запитав у мишей, що вже встигли зібратися довкола:

— Це і є пацієнт?

Біп хотів відрекомендуватися:

— Біп!

Та замість цього лише тихенько пробурмотів:

— Б-б-б...

Дятел обвів усіх поглядом і похитав головою.

— Я лікую дерева, а цей хворий — якоїсь незрозумілої породи.

— Я залізний, — слабким голосом промовив Біп. — Кажуть, десь на світі бувають і залізні дерева.

Лікар замислився.

— Чув про такі, але в нашому лісі залізні дерева не ростуть. Тож, на жаль, нічим не можу допомогти.

— Лікарю, невже зовсім нічого не можна зробити? Ви ж найкращий лікар у наших краях! — навперебій загомоніли миші.

Похвала припала дятлові до душі. До того ж він не міг залишити хворого без допомоги. Ще раз уважно оглянувши автомобільчик, лікар сказав:

— Від забоїв і пошкоджень найкраще прикладати подорожник. А для заспокоєння — приймати м'яту.

— Та він і так надто спокійний! Йому, навпаки, треба щось бадьоре! — запищали мишенята.

— Для доброго самопочуття дуже помічний звіробій, — порадив лікар і полетів до інших своїх пацієнтів.

Миші взялися лікувати друга. Вони поклали під капот листочки й квіти звіробою, а зверху обліпили Біпа листям подорожника. Та автомобільчикові не ставало краще.

Раптом миші почули людські кроки й миттю порозбігалися.

До Біпа підійшов Льоня. Він узяв машинку на руки. Біп хотів підморгнути йому, але так ослаб, що фари вже не засвічувалися. Бідолашний автомобільчик лише сумно дивився на хлопчика своїми тьмяними вогниками.

Льоня по черзі натиснув усі кнопки.

Його улюблена машинка не працювала.

Спершу хлопчик дуже засмутився, але потім вирішив показати Біпа татові. Тато добре знався на двигунах, адже часто лагодив свій автомобіль.

— Тату, Біп зламався. Ти зможеш його полагодити? — попросив Льоня.

Тато уважно оглянув машинку й усміхнувся.

— Звичайно. Треба лише замінити батарейки — і він буде як новенький.

Тато вставив нові батарейки.

Біп одразу відчув, що одужав, і радісно просигналив:

— Біп!

Потім вони з Льонею ще довго гралися разом. Біп із задоволенням катав іграшкових звірят.

Проїжджаючи повз густу траву, автомобільчик помітив знайоме мишеня й весело підморгнув йому фарами, ніби хотів сказати:

— Вибач, зараз я зайнятий. Але щойно звільнюся — обов'язково приїду!

Мишеня радісно помахало Біпові навздогін.

«Усе-таки дятел — найкращий лікар у світі, — подумало воно. — Подивіться лишень, як добре допомогли Біпові звіробій і подорожник. Їздить тепер, мов новенький!»

ЗВІР

У дальньому кутку саду стояв сарай. Коли тато щось майстрував, сарай перетворювався на справжню майстерню.

Одного разу Біп під'їхав до сараю й помітив, що під ґанком хтось ворушиться. Йому стало цікаво: хто там сидить? Може, знайоме мишеня?

— Гей, мишеня! — гукнув Біп.

Та у відповідь почув лише шарудіння й тихе сопіння.

Біп зазирнув у щілину під ґанком. Там було темно. Автомобільчик увімкнув фари.

Раптом хтось грізно фиркнув і настовбурчив голки.

Тут будь-хто злякався б, але Біп не вмів боятися — у нього ж були залізні нерви. Тож він лише запитав:

— Ти хто? Колючий м'ячик?

«М'ячик» якийсь час не ворушився, а потім клубочок розгорнувся, і в нього з'явилися лапки та симпатична мордочка.

Біп завмер і мовчки спостерігав.

Звірятко обнюхало машинку й майже заспокоїлося, але тут Біп сказав:

— Я відразу подумав, що колючих м'ячиків не буває. Ними було б дуже незручно гратися.

— Ой! — пискнуло звірятко й знову згорнулося в колючий клубочок.

— Гей, а чого ти знову сховався?

— Я тебе лякаю, — відповіло звірятко, висунувши носика.

— А навіщо ти мене лякаєш? — запитав Біп.

— Бо я тебе боюся, — зізнався новий знайомий.

— Та я ж зовсім не страшний! — засміявся автомобільчик. — А ти що за звір?

— Я не звір. Я автомобіль. Мене звати Біп. А ти хто?

— Я їжачок, — відрекомендувалося звірятко.

Із темного кутка з'явилися ще двоє таких самих колючих малюків.

— Це мій братик і сестричка, — сказав їжачок. — Ми живемо тут із мамою-їжачихою. Вона пішла по яблука. А ти любиш яблука?

— Ні, я яблук не їм.

— А гриби?

— І грибів теж не їм.

Їжачок підозріло поглянув на Біпа й запитав:

— А чим же ти тоді живишся?

— Енергією від батарейок, — поважно відповів Біп.

— Ого! Ми ніколи не куштували енергії від батарейок. Вона смачна? — здивувалися їжаченята.

— Не знаю, — чесно відповів Біп. — Але для іграшкових машин вона дуже корисна. Батарейки дають мені силу. Хочете, я вас покатаю?

— Дуже хочемо! Але мама не дозволяє нам відходити далеко від дому, — засмутилися їжаченята.

У цей час у траві почувся шурхіт. Листя лопуха розсунулося, і з-за нього вийшла їжачиха. На її спині лежало рум'яне яблуко.

— Наша мама прийшла! — радісно закричали їжаченята.

— Дивіться, що я вам принесла! — почала було їжачиха, але, побачивши Біпа, обнюхала його й невдоволено пробурчала:

— А це ще що за звір?

— Він не звір. Він автомобіль, — пояснили їжаченята. — Мамо, можна він нас покатає?

— У жодному разі! — суворо відповіла мама-їжачиха.

— Матусю, ну будь ласка! Він наш новий друг! — почали благати малюки.

— Я забороняю вам товаришувати будь із ким. Він навіть не звір. І взагалі, у нашому домі чужинцям не місце, — суворо фиркнула мама-їжачиха.

Біп від'їхав від сараю.

Йому було дуже прикро. Він ніяк не міг зрозуміти, за що їжачиха його зненавиділа. Адже він не зробив нічого поганого.

Увесь день автомобільчик був таким сумним, що навіть під час гри з Льонею раз у раз перекидався.

Минуло три дні.

Біп навмисне об'їжджав сарай стороною.

Одного разу він проїжджав повз стос дров і почув чийсь жалібний плач.

Біп зазирнув під поліна й побачив знайомого їжачка.

— Як ти тут опинився? І чому плачеш? — запитав він.

— Тепер це наш новий дім. Мама сказала, що тут нам буде спокійніше. Над старою ніркою хтось увесь час стукає.

— Це тато Льоні майструє полицю, — пояснив Біп.

— Мама привела мене сюди й наказала чекати, поки приведе братика й сестричку. Але мені страшно самому в незнайомому місці. Її дуже довго немає. А наша стара нірка так далеко... — схлипнув їжачок.

— Не плач. Зараз я привезу їх, — пообіцяв Біп і, увімкнувши найбільшу швидкість, помчав до сараю.

Дорогою він обігнав стомлену їжачиху, яка саме йшла по своїх дітей.

— Біп! Біп! Не хвилюйтеся, я вам допоможу! — голосно просигналив Біп.

Їжаченята дуже зраділи, коли побачили автомобільчик.

Біп посадив малюків до себе й швидко довіз їх до нової оселі, а потім підвіз і маму-їжачиху.

Їй стало ніяково через те, що вона раніше образила Біпа.

Вона попросила вибачення й запросила його частіше приходити до них у гості.

— Ти дуже добрий. Пробач, що я не дозволяла дітям із тобою товаришувати. Просто ти зовсім не схожий на інших, — зніяковіло сказала вона.

— Так. Я ж не звір, а всього лише машина, — зітхнув Біп.

— Ні. Ти такий сильний! Справжній звір, а не машина! — усміхнулася їжачиха.

СВИНСТВО

Стояли спекотні літні дні.

Одного ранку тато запропонував:

— Ходімо на річку купатися!

— Ура! На річку! — зрадів Льоня.

А мама сказала:

— Мені ніколи. Треба ще обід приготувати й прорідити моркву.

— Морква від тебе нікуди не втече, — заперечив тато.

— Не втече, але й не виросте, якщо за нею не доглядати. До речі, ти вже перекопав грядку біля паркану? — запитала мама.

— Ось сходимо на річку — і перекопаю, — пообіцяв тато.

— Це просто неподобство! Ти вже два тижні мені це обіцяєш! — похитала головою мама.

— Сьогодні обов'язково зроблю, якщо ти підеш із нами купатися, — усміхнувся тато.

Усі вирушили на річку, а Біп залишився вдома.

Спочатку він засмутився, що його не взяли із собою, але потім вирішив, що хтось же має наглядати за господарством.

Самому вдома було нудно, і Біп уже зібрався навідати своїх друзів, коли помітив біля паркану незнайомця.

Той був рожевий, із п'ятачком замість носа та маленьким закрученим хвостиком.

То було сусідське поросятко.

Як і всі малюки, воно було дуже допитливим. Побачивши дірку в паркані, поросятко одразу пролізло крізь неї й опинилося на ділянці, де жив Біп.

Озирнувшись, воно почало рити грядку, на якій росли кабачки.

«Мабуть, воно вирішило допомогти татові», — подумав Біп.

Тим часом поросятко знайшло маленький кабачок і голосно захрумтіло ним.

Біп довго спостерігав за гостем, а потім запитав:

— Ти працюєш чи обідаєш?

— Не знаю. Я ще зовсім маленький, — відповіло поросятко.

— Нічого собі маленький! Та ти ж набагато більший за мене, — сказав Біп.

— От якби ти побачив мою маму! Вона знаєш яка величезна! — похвалилося поросятко.

— Як велика машина? — поцікавився Біп.

— Ще більша, — відповіло поросятко.

Насправді воно не знало, якими бувають великі машини, але було певне, що його мама — найбільша й найкраща.

— Невже як «КАМАЗ»? — здивувався Біп.

— А хто це такий? — перепитало поросятко.

— Найбільша-пренайбільша вантажівка, — пояснив Біп.

Поросятко трохи подумало й погодилося:

— Ага, приблизно така. Тільки трішечки більша.

І знову заходилося рити землю п'ятачком.

— Гарно в тебе виходить. Наша мама буде дуже рада.

— Справді? А наша господиня нас із сестричками завжди проганяє з грядок, — поскаржилося поросятко.

— У тебе є сестрички?

— Цілих дві.

— От здорово! Клич їх до нас. Мама вам тільки подякує. Вона вже давно просить тата перекопати грядку. От би встигнути до їхнього повернення! — замріявся Біп.

Невдовзі всі троє поросят уже старанно працювали.

— Шкода, що наша мама в цю дірку не пролізе. Вона знаєш як уміє копати! — похвалилося поросятко.

— Як екскаватор? — запитав Біп.

Поросятко й гадки не мало, що таке екскаватор, але про всяк випадок відповіло:

— Ще краще!

Поросятка працювали на славу. Вони перекопали грядки з кабачками та огірками, а потім гарненько порилися й на буряковій грядці.

Невдовзі з річки повернулися Льоня, тато й мама.

Побачивши перекопані грядки, мама схопилася за серце й вигукнула:

— Ой! Та ви тільки подивіться!

«Це вона від радості», — подумав Біп.

Але сталося зовсім несподіване.

Замість того щоб подякувати поросятам, мама з криком прогнала їх додому й наказала татові негайно закласти дірку в паркані.

— Вони перекопали всі грядки! Це просто свинство! — обурювалася мама.

Того дня Біп довго думав, що ж означає слово «свинство».

І нарешті зрозумів:

свинство — це коли замість тата грядки перекопують поросята.

ДИВО

Настала осінь. Розквітли айстри, а листя на деревах пожовкло.

Одного дня в будинку зчинилася метушня. Усі пакували речі, а Льоня складав свої іграшки до коробки. Настав час повертатися до міста.

Біп хотів попрощатися з друзями, але не встиг.

— Біп поїде зі мною, і ми разом дивитимемося у віконце, — сказав Льоня, піднімаючи його з підлоги.

Невдовзі всі речі завантажили до великої машини.

Біпові було дуже сумно, що він ні з ким не попрощався.

Раптом мама вигукнула:

— Погляньте!

Біля хвіртки зібралися мишаче сімейство, Квакша зі своєю ріднею та їжачиха з їжаченятами.

— От дивина! — промовив тато.

А Біп подумав:

— Яке ж це диво? Це просто вірні друзі.

А може, саме вірні друзі і є найбільшим дивом на світі?