Артемові сни

В одному невідомому нам місті жив хлопчик на ім’я Артем. Він зростав у звичайній родині разом із мамою, татом, дідусем і бабусею. Артем майже нічим не відрізнявся від своїх однолітків: любив гратися, гуляти й веселитися. Та була в нього одна особливість — вечорами хлопчик вередував і ніяк не хотів засинати. Тому Феї снів часто доводилося довго чекати, доки Артем нарешті засне, щоб подарувати йому чарівне сновидіння.

Багато дітей навіть не здогадуються, що в кожному місті живе Фея снів. Її оселя — невеличкий затишний будиночок, у якому є особлива кімната зі срібними дзвіночками. Для кожної дитини, яка живе в місті, там висить свій дзвіночок. Щойно малюк міцно засинає, його дзвіночок починає дзвінко лунати.

Почувши мелодійний передзвін, Фея дістає з кругленького глечика кульку, що переливається всіма барвами веселки, і легенько дмухає на неї.

Кулька вирушає в дорогу. Вона здіймається високо над дахами будинків і летить до свого малюка, несучи йому казковий сон.

Коли чарівні кульки дістаються дітей, ті сплять міцно й спокійно. У сновидіннях вони граються, мандрують і зустрічаються з добрими казковими героями. Малюки відпочивають і набираються сил, а разом із ними відпочивають і дорослі, щоб наступного ранку прокинутися бадьорими та готовими до нового дня.

Та одного вечора щось пішло не так.

Артем знову не хотів засинати. Втомлені за день батьки ніяк не могли вкласти сина в ліжко. Вони читали йому казки, співали колискові, та нічого не допомагало.

Фея снів не спала всю ніч, очікуючи дзвону Артемового дзвіночка. Але той уперто мовчав.

Наступного вечора хлопчик знову відмовився спати. Потім це повторилося ще раз, і ще раз. Так минуло кілька тижнів. Фея щоночі чекала сигналу від Артемового дзвіночка, а його батьки майже не відпочивали.

Одного вечора виснажена Фея вже не могла боротися зі сном. Вона заснула й не встигла надіслати чарівні сни іншим дітям, які вже лежали у своїх ліжечках.

Не дочекавшись солодких сновидінь, малюки почали прокидатися, вередувати й не давали відпочивати дорослим.

Мами й тата, які не виспалися вночі, наступного дня ледве давали собі раду зі звичайними справами. Їм бракувало сил, вони позіхали й мало не засинали на ходу. Діти ж дрімали вдень, ховаючись від дорослих, аби ніхто їх не помітив.

А Фея снів, виснажена безладом і безсонними ночами, спала дедалі міцніше — і вдень, і вночі.

Невдовзі дорослі втомилися настільки, що перестали ходити до крамниць, купувати продукти та готувати смачні сніданки й поживні обіди. У будинках закінчилися молоко, хліб і навіть улюблені дитячі ласощі.

Втомлений і голодний Артем блукав своєю кімнатою, аж раптом вирішив зібрати розкидані іграшки.

Він неквапливо почав складати кубики один на один. Незабаром перед ним височіла справжня вежа. Але вся величезна споруда трималася на найменшому й найхиткішому кубику.

Раптом вежа захиталася.

Один кубик посунувся, за ним другий — і вся споруда посипалася просто на хлопчика.

Артем голосно скрикнув.

Почувши гуркіт, до кімнати прибігли мама й тато.

Хлопчик подивився на розсипані кубики, а потім на батьків. Раптом його очі засяяли — він дещо зрозумів.

— Я знаю, чому в нашому місті все пішло шкереберть! — вигукнув Артем. — Це я був тим маленьким кубиком, через який завалилася вся вежа!

Батьки сіли поруч із сином.

Вони ще довго розмовляли про прості й водночас важливі речі: про те, чому людям потрібен відпочинок, чому наші вчинки можуть впливати не лише на нас самих і чому іноді те, що здається дрібницею, має значно більші наслідки.

Про багато речей Артемові ще тільки належало дізнатися, коли він підросте й стане дорослим.

Розмова тривала допізна.

Нарешті хлопчик побажав батькам солодких снів, ліг у своє затишне ліжечко й замислився про те, яким стане, коли виросте.

Непомітно його очі заплющилися.

Артем міцно заснув.

Того ж вечора Фея снів раптом прокинулася від наполегливого срібного передзвону.

Дзень-дзелень! Дзень-дзелень!

Вона здивовано прислухалася й одразу впізнала дзвіночок, якого не чула вже дуже давно.

Це був Артемів дзвіночок!

Фея зраділа й поспішила до заповітного глечика. Вона дістала звідти райдужну кульку, легенько дмухнула на неї — і та полетіла над нічним містом до хлопчика.

Тієї ночі Артемові наснився дивовижний сон.

Він став звіздарем, спостерігав за далекими сузір’ями й розмовляв із яскравими та загадковими зорями. А ще згадував, як колись був маленьким хлопчиком і ніяк не хотів засинати у своєму теплому затишному ліжечку.

Тим часом вечірнє місто ставало дедалі тихішим.

Одне за одним гасли вогники у вікнах. У будиночку Феї снів знову лунав довгоочікуваний передзвін срібних дзвіночків.

Дзень-дзелень...

Дзень-дзелень...

І в різні куточки міста летіли чарівні райдужні кульки, несучи дітям прекрасні, добрі й спокійні сни.