Самсон

Кому се так квітками, та вінками,

Та віттям гордеє чоло вінчають?

Кого то співами веселими й танками

Ізраїльські дівчата зустрічають?

І бачить він: там під горою в далі

Стіна його господи забіліла,

Йому назустріч, у жіночому околі,

Іде його хорошая Даліла.

Вона веде його з собою у палати,

Провадить щиру, любую розмову;

Що перемогу славную волів послати,

Вона уголос вихваля Єгову.

«Чужа для мене мого люду доля!

Твої для мене стали рідні люде!

Твоя, Самсоне, лиш єдина воля

Для мене завжди наймиліша буде!

«Даліло, мила, за твоє кохання

Чим можу я тебе надгородити?

Скажи, повідай, моя зоре, те бажання,

Хоч би загинуть - мушу я вволити!»

«Даліло! більш, як я, - любить ніхто не може!

Яка ж у мене є від тебе таємниця?!

Питай! Клянусь тобі у тім на ймення боже,

Скажу тобі я все, - ти дум моїх цариця!»

Я ще дівчиною була в своїй оселі,

Як слава йшла про тебе поміж нами,

Тоді ти ще отам у лісі, коло скелі,

Пас батьківські стада із пастухами.

Рикаючи й трясучи головою,

Спинився лев біля тебе близенько, -

Ти ж необорною схопив його рукою

Й надвоє розірвав, мов козеня маленьке.

Та далі вже несила боронитись

Вам стало, - почали вже знемагати;

Пообіцявся ж ворог відступитись,

Як згодиться твій люд тебе віддати».

Як привели мене у стан ворожий

І я почув, як вороги знущались,

Я розгнівивсь тоді, в мене вступив дух божий,

Мов льон горілий, пута всі розпались.

«Скажи ж ти, звідки сила та безмірна,

Що рівної нема їй в Палестині?

Ти обіцяв, - обітниця хай буде вірна!

Тепера мусиш ти сказать дружині!»

І мовила хорошая Даліла,

Схиливши голову на руку гарну:

«Казав, що все вволиш, про що б я не просила..

Питаю ж я таку дрібницю марну!..»

Вона ж вмовля його лагідними речами

І прилуча до пестощів благання.

На личку усміх ясний бореться з сльозами,

Що сяють в очах, мов роса порання.

«Ти хочеш знати, звідки моя сила…

Тож знай: я богом змалу був обраний,

І вже в той день, як мене мати породила,

Я назореєм божим був названий.

Мій волос має силу превелику,

Мене не подола весь люд ворожий,

Хоч би його зібралось тут без ліку, -

Бо надо мною дух витає божий!

Скінчив, умовк і зсунув брови темні,

Немов картавсь, що видав таємницю;

Та швидко залишив картання ті даремні,

Як глянув на Далілу-чарівницю.

О горе, горе, краю палестинський!

Чи знаєш ти, яка тобі недоля?

Зрадіє ворог твій, люд філістимський,

Бо полягла твоя і влада, й воля!

Від боротьби й від щастя утомившись,

Заснув Самсон - і голову думливу

Склонив до милої; вона ж, схилившись,

Вчиня над ним подію ту зрадливу:

1 підняла з волоссям руку білу,

Після на діл покраса пишна впала, -

Тож гордую, непереможну силу

Рука підступна жінки подолала!

Як приступили філістимські мужі,

Тоді побачив він свою оману.

Вони йому зв’язали руки дужі

І повели його до свого стану.

Самсона у кайдани закували,

З його недолі ворогам забава!

Самсону очі ясні повиймали, -

Плач, люд Ізраїля! В темниці твоя слава!

2

В темній темниці, в кайданах закутий,

Тяжко Самсон проклинає Далілу,

Що без вагання згубила його,

Жалує тяжко на себе, що силу,

Славу віддав і себе самого -

Помста… Де ж сила його молодеча?..

Він же і зброї в руці не вдержить,

Не підійме навіть гострого меча,

Сили немає! Невже буде жить

Гине безславно Самсон в самотині,

Серцем же рветься свій люд визволять.

Люд у полоні тепер, на чужині,

Легко було ворогам подолать

Він у темниці, в кайдани закутий,

Тяжко картаючись серцем, сидить,

Жаль нерозважений, жаль незабутий

Серце знебуле і рве, і гнітить.

3

Пишає божая країна

Вже переможці стали станом

В долині красній та розкішній, -

Під пальмами, над Іорданом,

Далеко чуть їх гомін втішний.

Добув він. Не війна кривава

Йому дала се, - ні, Даліла,

Її була се мудра справа, -

Вона дух сильний той зломила.

Своєму божищу Ваалу.

Уголос бога вихваляють,

Що він віддав їм на поталу

Всю Палестину, і співають

І утішається Даліла,

Що славою за зраду вкрита.

У очах втіха заясніла,

Усмішка грає гордовита.

Покірні кинулися слуги,

Біжать чинить владаря волю;

Ведуть Самсона для наруги, -

Хай бачать всі його недолю.

Розлігся гомін, сміх, наруга,

І жарти прикрії чувати:

«Самсоне! Де твоя потуга?

Чи ти забувся воювати?»

Аж ось зненацька він здригнувся:

До його слуху долетіли

Слова вразливі, і почувся

Єхидний, прикрий сміх Даліли:

«О гадино! Моєї муки

Тобі, несита, ще не досить?!»

Самсон здійняв безсилі руки

І вголос бога помсти просить:

За сором мій і мого люду!

Дай силу давню на хвилину!

Верни мені її, - хай буду

Я знов потужним на годину!»

Тоді, колону обійнявши,

Потряс він дужими руками, -

І стеля рушилась і, впавши,

Його покрила з ворогами!