Полярна ніч
(Фантазія)
Сиділи ми при згаслому багатті
усі гуртом, - а гурт нас був чималий, -
дивилися, як вогники блакитні
тремтіли і конали, як між вуглям
вилися прудко золоті гадючки
і чезли, а за ними чорний вугіль
сивизною вкривався, наче старів.
Нам хата все тіснішою здавалась,
бо темрява з кутків давно вже вийшла
та й обступила нас, немов облога.
Остатня свічка наша догоріла,
і вже не видно стало ні стола,
ні плям з вина червоного на ньому,
ні чарочок порожніх та побитих,
ніяких решток з бенкету… той бенкет
немов останній був на сьому світі,
так сумно нам було тепер по ньому.
Один з нас обізвався: «Як погасне
се вугля - буде чорно, як у гробі».
«То принеси ще топлива», - хтось мовив.
«Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш,
як хуртовина грає? Коли хочеш
позбутися життя, то вийди з хати», -
понуро перший відказав і змовк.
«Та що, посидьмо в темряві, братове, -
озвався наймолодший веселенько, -
припас для їжі є, живитись будем
навпомацки, а там настане день…»
«День? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?» -
на його всі сердито загукали,
та не збентежився ні крихти хлопець:
«Відомо всім, що ніч бува по дневі,
А день по ночі!» Ще й зареготався.
«Ото сказав! - промовив злісно дід, -
Раденький, що дурненький! Ще й сміється.
«Відомо всім!» Либонь же, й те відомо,
що смерть, бува, і поночі приходить,
і до схід сонця»… - «Ба! Коли вмирати,
то день чи ніч надворі - все одно, -
для мертвого і сонце в небі чорне, -
перечився хлопчина невгамовний, -
ви б краще те подумали, дідусю:
як довга ніч, то й день же буде довгий,
полярний, вічний день!» - «Ніщо не вічне!» -
пробовкнув дід, - ніхто його не слухав,
бо хлопець розбудив надію нашу,
і всі його питали, мов пророка:
«Коли ж той день? Чи довго ще ся віч?»
«Недовго, ні!» - «А ти ж по чому знаєш?..»
«Передсвітом буває найтемніше,
а темряви, як ся, ще не бувало!»
І в голосі озвалась перемога
у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!»,
а хто почав прогадувати вголос,
чи вже давно ся ніч нас обгорнула,
один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!»,
ще інший: «Де! давніше!» - «Ні, недавно!» -
змагався ще якийсь. «Одно відомо, -
знов дід проворкотів понурим гласом, -
що всі ми й доби, й тижні погубили
в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!
Про найтемнішу ніч - ніхто не звав,
чи се вона остатня… Може, перша
з тих, що без просвіту». - «Та ну вже, діду,
хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач,
віщуєте лихе»… - Жіночий голос
бринів сльозами, теє промовлявши,
зате дитячий, мов злотиста стрілка,
з уст вирвався, аж темрява схитнулась:
«А я вже бачив день!» - «Коли?!» - «Не знаю».
«Який же він?» - «Хороший! Дуже славний!
Червоний, золотий - який ще, мамо?
Ти знаєш, ти тоді мені казала».
«Ет, - байдуже озвалася матуся, -
то був не день, то сполох був, та й годі».
«А ти ж казала!» - «То я помилилась».
Дитина вже заплакати збиралась,
коли замріли в хаті стіни й лави
і наш юнак покликнув: «Сонце сходить!
Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон.
За сніжною пустинею далеко
Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! -
сказала жінка, - се ж був знову сполох».
«У сніжні ночі сполохи не сяють, -
промовив дід. - Се просто місяць сходить».