Ой ні, ще рано думати про все…

Ой ні, ще рано думати про все.

Багато справ ще у моєї долі.

Коли мене снігами занесе,

тоді вже часу матиму доволі.

А поки що - ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить… доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.

Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!

- Григорій Савич! - тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божествених пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?

Невже я з ним розмову заведу?

Невже я з’їм те яблуко-гібрид,

що навіть дух його мені набрид?!

…Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі

закам’янів. - Біда,- каже Григорій Савич.-

Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,

що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся

від постаменту, та й підемо.

…От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.

Шепоче ліс: - Жива із кам’яним!

- Диви, дива! - Дивується трава.-

Він кам’яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:

- Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би зупинив!

…Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути.