Костомаров у Саратові

Але що ж робити

живій душі у цій державі смерті?

В. Мисик

За роком рік росте твоя тюрма,

за роком рік підмур’я в землю грузне,

і за твоїм жалінням заскорузлим,

за безголів’ям - просвітку нема.

Живеш - і жди. Народжуйся - і жди.

Жди - перед сконом. Жди - у домовині.

Не назирай - літа збігають згінні

без цятки неба й кухлика води.

Ти весь - на бережечку самоти,

присмоктаний до туги, ніби равлик,

від вибухлої злості занепалий,

не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,

не вгамувавши вікової спраги.

Він висмоктав із тебе всю одвагу,

лишив напризволяще і прокляв.

Задумалася свічка -

повечоровий спах.

Розрада невеличка -

і голова в руках.

Розіп’ятий на рами

сосновому хресті,

звіряєш самоті

днедавні тарарами.

Загублений між днів,

не спам’ятаюсь досі.

Під вибухами сосон -

мов на морському дні.

Важкі обвали літ

і пам’яті провали.

Але ж і дні настали -

оцей вселенський гніт.

Мій Боже, білий світ -

це біле божевілля -

не варт твого зусилля,

то й бідкатися встид.

Категорії та теги до вірша

Вірші Василя Стуса