Казка про слона, про багаття і про качечку

Жив собі на світі слон, дуже великий, зовсім негарний, але дуже добрий. Звали його Лоні.

Якось він пішов гуляти. Ішов, ішов і прийшов до яскравого багаття. Біля багаття грілася біла качечка, а поряд був ставок. Качеччин ставок. І високе полум’я багаття відбивалося в ньому, наче в дзеркалі.

Лоні зупинився, щоб помилуватись і багаттям, і тим, як воно відбивалося у воді, й біленькою качечкою. Коли ось набігла хмарка і став накрапати дощик. Багаття злякалось:

– Коли дощ розійдеться, мені кінець! – схлипувало воно.

– Ой, ні, не плач,– сказала біла качечка,– бо ти само себе заллєш сльозами.

Качечку звали Міранда.

– Спробую,– сказало багаття.

– Не журися, друже,– сказав Лоні і дмухнув на багаття.

Багаття трохи розгорілось і повеселішало. Та дощ лив усе дужче, і тоді Лоні попрохав білу качечку летіти чимшвидше до хмарки і сказати їй, що як вона не кине поливати все дощем, то він, Лоні, так дмухне, так дмухне, що розвіє всю хмару, і від неї й сліду не залишиться.

Міранда полетіла до хмарки і все їй сказала, як загадав Лоні.

– Ой вибач, будь ласка,– сказала хмарка.– Але річ у тому, що, коли я побачила тебе, я подумала: Качки найдужче в світі люблять хлюпотітись у воді,– і я полила тебе дощем. Більше не буду!

– Дякую,– сказала Міранда й полетіла назад.

А хмарка полетіла в інший бік.

Лоні щодуху дмухав і дмухав на багаття, і багаття розгорілось, спалахнуло яскравіше, ніж спочатку. Слон дуже радів, але тепер зажурилася Міранда.

– Чого ти? – спитав її Лоні.

– Я… я… я так люблю дощик,– призналась Міранда.– Усі качки люблять.

– Ну, цьому лихові легко зарадити,– сказав Лоні.

Він опустив хобот у ставок, набрав чимбільш води і облив качечку справжньою зливою.

Міранда залопотіла крильми й закрякала від утіхи.

– Справжній дощ! Навіть краще, як дощ! – раділа вона.

Лоні знов опустив хобот у ставок, набрав чимбільше води і знов полив білу качечку дощем. А тоді набрав чимбільш повітря і дмухнув на багаття.

Та ось настав час йому вертатися додому. Лоні сказав до побачення й пішов. Міранда довго дивилася йому вслід, і їй здавалося, що він стає дедалі менший і менший. Аж ось Лоні зовсім зник з очей. Тоді Міранда підкинула в багаття гіллячок, сховала голову під крило й заснула.

Їй приснився Лоні, такий великий, не дуже гарний, але добрий.