1. Казка про царя Салтана, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича та про прекрасну царівну Лебедицю

Під віконцем три сестри

Пряли пізньої пори.

«Якби я була цариця, —

Каже так одна дівиця, —

То сама на цілий світ

Наварила б я обід».

«Якби я була цариця, —

Каже так її сестриця, —

На весь світ сама-одна

Я б наткала полотна».

«Якби я була цариця, —

Третя мовила сестриця, —

Я б родила для царя

Молодця-богатиря».

Тільки вимовити вспіли —

Двері тихо зарипіли,

І до них заходить цар,

Того краю володар,

Бо якраз у ту хвилину

Він стояв побіля тину

І охоче слухав їх,

А молодшу — над усіх.

...

«Здрастуй, красная дівице, —

Він говорить, — будь цариця

І роди богатиря

Ти для мене, для царя!

Ви ж, голубоньки-сестриці,

Вибирайтеся з світлиці,

Їдьте з нами заразом

До царських моїх хором;

Буде з вас одна ткачиха,

Друга буде повариха».

В сіни вийшов цар-отець.

Всі поїхали в дворець.

Цар недовгий час збирався:

В той же вечір повінчався.

Бучно справили бенкет,

Випивали пиво й мед;

А потому чесні гості

На різьблене ліжко з кості

Вклали спати молодих

І лишили їх самих.

Плаче в кухні повариха,

А над кроснами ткачиха —

І нашіптують біду

На царицю молоду.

А цариця до світанку,

Справджуючи обіцянку,

З тої ночі понесла.

...

На той час війна була.

Цар надів військове вбрання

І цариці на прощання

Наказав поберегтись,

Злого лиха стерегтись.

Поки він в чужій країні

Вів походи безупинні,

Надійшов і час родин.

Сина Бог їм дав в аршин,

І цариця над малятком —

Мов орлиця над орлятком!

Шле з листом вона гінця,

Щоб потішити отця.

А ткачиха й повариха,

Й сваха баба Бабариха

Загубить царицю хтять,

Перейнять гінця велять;

Шлють царю вони обмову –

Отаке брехливе слово:

«Народилось дитинча –

Не дівчатко, не хлопча,

Не пацюк, не жабенятко,

А невидане звірятко».

Як почув же цар-отець,

Що сказав йому гонець,

В гніві став він мудрувати

І гінця хотів скарати,

Та, отямившися враз,

Надіслав такий наказ:

«Ждать повернення мойого,

Не рішаючи нічого».

...

Їде царський посланець,

Приїжджає під кінець.

А ткачиха й повариха,

Й сваха баба Бабариха

Переймають посланця,

Подають йому винця

І кладуть в його торбину

Зовсім іншу писанину.

І привіз гінець хмільний

В той же день наказ такий:

«Цар наказує негайно

В море кинути потайно,

Щоб про це не відав світ,

І царицю і приплід».

Що ж робити? До світлиці,

Пожурившись по цариці,

Царедворці всі ввійшли,

Шанування віддали,

Об'явили царську волю —

Їй та сину злую долю, —

Прочитали їй наказ,

І царицю в той же час

В бочку з сином посадили,

Засмолили, покотили

І пустили в окіян —

Так звелів, мов, цар Салтан.

...

В синім небі сяють зорі,

Плещуть хвилі в синім морі,

В небі темні хмари йдуть,

В морі бочку хвилі б'ють.

Наче бідна удовиця,

Плаче, б'ється в ній цариця,

І росте там цареня

Щогодини — не щодня.

...

Мати плаче та голосить...

А дитина хвилю просить:

«Хвиле, хвиленько морська!

Ти гульлива та швидка,

Ти хлюпочеш, де захочеш,

Ти морське каміння точиш,

Топиш берег ти землі,

Підіймаєш кораблі –

Не губи ти нашу долю,

Викинь нас на суходолі!»

І послухалась вона,

Хвиля вільна водяна, —

Бочку винесла легенько

І відлинула тихенько.

Чують мати й немовля,

Що під бочкою земля.

Хто ж із бочки їх дістане?

Бог невже на них не гляне?

Тут на ніжки звівся син,

В дно уперся тім'ям він

І напружив трохи м'язи.

«Як би нам отут відразу

Проробить собі вікно?»

Він сказав — і вибив дно.

Мати й син тепер на волі.

Бачать — горб в широкім полі,

Море синєє кругом,

Дуб зелений над горбом.

Син сказав: «Смачна вечеря

Нам згодилася б тепера».

Ломить він од дуба сук,

У тугий згинає лук,

Від хреста шнурок шовковий

Натягнув на лук дубовий,

Рівну гілочку зломив,

Стрілку легку загострив

І пішов пополювати,

Дичину роздобувати.

...

Лиш до моря підійшов —

Чує стогін... знов і знов...

Біля моря, бач, не тихо.

Глянув — бачить, в морі лихо:

Лебедиця в бурунах,

А над нею хижий птах.

Лебедиця знай хлюпоче,

Коршака прогнати хоче.

Він же кігті нагострив,

Дзьоб кривавий розтулив...

Та стріла як задзвеніла,

В шию птаха зачепила,

Він у море кров пролляв,

Диким криком заволав.

Лук царевич долі ронить,

А коршак у морі тоне,

Лебедиця дзьобом б'є,

Птаха хижого клює,

Розправляє білі крила,

Добиває злую силу —

Юнакові опісля

Так по-руськи промовля:

«Ой, царевичу вродливий,

Рятівниче мій сміливий!

Хоч з моєї ти вини

І лишивсь без дичини,

Хоч стрілу згубив ти в морі –

Не тужи, то все не горе.

Я за все це відслужу

І в біді допоможу.

Ти ж звільнив не лебедицю, —

Врятував з біди дівицю,

Не шуліку ти убив —

Чародія загубив.

Вік тебе я не забуду,

Знайдеш ти мене усюди.

А тепер назад вертай,

Не сумуй і спать лягай».

...

Полетіла лебедиця,

А царевич і цариця

День до ночі провели

Й натщесерце спать лягли.

Розімкнув царевич очі,

Відігнав примари ночі

І, не вірячи собі,

Бачить город на горбі,

Стіни з гострими зубцями,

А за стінами — все храми,

Світлі бані теремів

І святих монастирів.

Він мерщій царицю будить.

«Та хіба таке ще буде? —

Каже, — бач, які дива

Лебедиця витіва!»

Мати й син ідуть до міста.

Раптом дзвони урочисто

Їм назустріч загули,

Як вони лиш підійшли.

А кругом — народу повно;

Бога славить хор церковний;

В колимагах золотих

Пишний двір стрічає їх.

Всі їх голосно вітають

І царевича вінчають,

Щоб над містом славним тим

Був він князем молодим.

Серед города-столиці,

За порадою цариці,

Княжу шапку він прийняв

І Гвідоном зваться став.

...

Вітер в морі повіває

І кораблик підганяє;

Він біжить по бурунах

На роздутих парусах.

Корабельники юрбою

Гомонять поміж собою.

Що за диво? Острівець

Був пустий з кінця в кінець,

А тепер на ньому місто,

Біля моря — добра пристань,

Вартові з гармат гримлять,

Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості;

Князь Гвідон їх кличе в гості,

Їх годує й напува,

Каже їм такі слова:

«Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували?»

«Ми були по всіх краях,

Пропливли по всіх морях,

Торгували соболями,

Чорнобурими лисами,

Сторгувалися як слід,

А тепер пливем на схід,

Мимо острова Буяна,

В царство славного Салтана...»

Відмовляє князь купцям:

«Добра путь, панове, вам

По морях, по окіяну!

Славному царю Салтану

Передайте мій поклін».

...

Гості — далі в путь, а він

З берега услід за ними

Лине думами смутними.

З моря вітер повіва,

Лебедиця підплива.

«Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

В море дивишся чому?» —

Каже так вона йому.

Сумно князь відповідає:

«Туга серце обіймає,

Бо до батька хочу я

Полетіти за моря».

Лебедиця каже біла:

«Що ж, коли вже закортіло

Полетіти за моря —

Обернись на комара».

Враз вона заплюскотіла,

Крильми воду шумно збила

І оббризкала його

З голови до ніг всього.

Він тут зменшився, стулився

І комариком зробився,

Полетів і задзинчав,

Корабель умить догнав

І спустився в ту ж хвилину

Та й забився у щілину.

Читати наступну частину