2. Казка про царя Салтана, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича та про прекрасну царівну Лебедицю

Вітер весело шумить,

Корабель собі летить

Мимо острова Буяна

В царство славного Салтана,

І на березі вогні

Вже мигтять у далині.

От на берег вийшли гості;

Цар Салтан їх кличе в гості,

І за ними навпростець

Полетів наш молодець.

Бачить: весь у сріблі й златі

Наш Салтан сидить в палаті

На престолі, у вінці,

З тихим смутком на лиці.

А ткачиха й повариха,

Й сваха баба Бабариха

Коло нього теж сидять

І в лице йому зорять.

Цар Салтан гостей вітає,

І частує, і питає:

«Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво?»

...

Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;

За морями все щасливо,

В світі ж ось яке є диво:

В морі острів був пустий,

Не причальний, не жилий;

Він здавен лежав пустинний;

Ріс на ньому дуб єдиний;

А тепер, на диво нам,

Народилось місто там,

З злотоверхими церквами,

З теремами та садами.

Князь Гвідон там княжить. Він

Передав тобі поклін».

...

Цар, дивуючися чуду,

Каже: «Як живий я буду,

То на острів той зберусь

Із Гвідоном обіймусь».

А ткачиха, й повариха,

Й сваха баба Бабариха

Відпустить царя не хтять

В дивне місто завітать.

«Далебі, що дивне диво! —

Усміхнувшися злостиво,

Повариха мовить так, —

Справедливо скаже всяк —

В світі справжня є дивинка:

Ліс, а в лісі тім ялинка,

Білка там у гущині

Знай співа дзвінкі пісні

Та горішки розгризає —

В них шкарлупка золотая

Й смарагдове зеренце.

Найдивніше диво це!»

Цар повірив небилиці,

А комарик злиться, злиться,

Та до тітки як майне!

В праве око як кусне!

І вона в ту мить жорстоку

На одне осліпла око.

Слуги, сваха та сестра

З криком ловлять комара.

«Почекай, комашко клята!

Ми ж тебе!..» А він за ґрати,

У віконце, загудів

І за море полетів.

...

Знову князь над морем ходить,

З синіх хвиль очей не зводить;

З моря вітер повіва –

Лебедиця підплива.

«Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

В море дивишся чому?» —

Каже так вона йому.

Князь Гвідон відповідає:

«Туга серце обіймає!

Диво дивне завести

Я б хотів. Чи знаєш ти,

Що на світі є дивинка:

В лісі білка та ялинка,

Білка там у гущині

Все співа дзвінкі пісні,

Та горішки розгризає;

В них шкарлупка золотая,

Смарагдове в них зерно.

Та чи правда ж то воно?»

А вона відповідає:

«Так, про це я диво знаю.

Все це правда — не брехня.

Не журися. Рада я

Відслужити ще раз службу

За твою хорошу дружбу».

Князь душею звеселів

І додому поспішив.

Лиш ступив у двір широкий, —

На ялинці там високій,

Бачить, білочка при всіх

Золотий гризе горіх,

З нього зернятко виймає

І шкарлупки всі збирає,

В рівні купки їх кладе,

Та ще й пісеньку веде

При усьому при народі:

Ой в садочку, на городі!

Князь Гвідон тут здивувавсь.

«От спасибі! — Він озвавсь. —

Ну й лебідка! — каже стиха, —

Хай не знає горя й лиха!»

Князь для білки дав наказ

Збудувати терем враз,

Білку пильно вартувати,

Самоцвіти рахувати

Й зберігати скарб увесь, —

Князю зиск, а білці честь.

...

Вітер в морі повіває

І кораблик підганяє;

Він біжить по бурунах

На роздутих парусах

Мимо острова крутого,

Мимо города нового;

Вартові з гармат гримлять,

Кораблю пристать велять.

Пристають до міста гості;

Князь Гвідон їх кличе в гості,

Їх годує, напува

Й каже їм такі слова:

«Чим ви, гості, торгували?

І куди ви прямували?»

Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;

Торгували табунами,

Все донськими жеребцями.

Весь товар ми продали,

А тепер собі пливли

Мимо острова Буяна

В царство славного Салтана...»

І говорить князь купцям:

«Добра путь, панове, вам

По морях, по окіяну!

Та скажіть царю Салтану:

Князь Гвідон йому, мовляв,

Привітання передав».

...

Гості князеві вклонились

І в дорогу відрядились.

Князь до моря йде, і знов

Лебедицю там знайшов.

Князь благає: «Серце просить,

Так і тягне, і підносить...»

От ізнов вона його

Вмить оббризкала всього:

Обернувся князь на муху

І над морем що є духу

За корабликом погнавсь

І в щілинку заховавсь.

...

Вітер весело шумить,

Корабель собі летить

Мимо острова Буяна

В царство славного Салтана,

І на березі вогні

Вже мигтять у далині.

От на берег вийшли гості;

Цар Салтан їх кличе в гості,

А за ними навпростець

Полетів наш молодець,

Бачить: весь у сріблі й златі

Цар Салтан сидить в палаті

На престолі, у вінці,

З тихим смутком на лиці.

А ткачиха, й Бабариха,

Й одноока повариха

Біля нього знов сидять,

Наче злі жаби зорять.

Цар Салтан гостей вітає,

І частує, і питає:

«Звідки, гості, припливли?

У яких краях були?

Чи за морем все щасливо?

І яке на світі диво?»

Корабельники в одвіт:

«Ми об'їздили весь світ;

За морями все щасливо;

В світі ж ось яке є диво:

Острів серед хвиль лежить,

Місто там нове стоїть

З злотоверхими церквами,

З теремами та садами;

Там ялинка є густа,

Дім з кришталю огорта,

В домі білочка міститься,

Та така вже витівниця:

Все пісні вона співа

Та горішки розбива,

А горішки не простенькі —

В них шкарлупки золотенькі

Й смарагдове зеренце.

Честь і шана їй за це;

Варта білку доглядає,

А приказний дяк збирає

Та рахує скарб увесь,

Віддає їй військо честь;

Із шкарлупок ллють дукати

Та пускають в світ гуляти,

А зерно кладуть дівки

У комори під замки.

Там живуть усі багато —

Скрізь палаци, а не хати.

Князь Гвідон там княжить. Він

Передав тобі поклін».

...

Цар, дивуючися чуду,

Каже: «Як живий я буду,

То на острів той зберусь

І з Гвідоном обіймусь».

А ткачиха, й повариха,

Й сваха баба Бабариха

Відпустить царя не хтять

В дивне місто завітать.

Посміхаючися стиха,

Каже так царю ткачиха:

«Ну й дивинка, просто сміх!

Білка там гризе горіх

І складає в рівні купки

Самоцвіти й шкаралупки!

Що ж тут дивного? Пусте!

Невелике диво те.

Є на світі справжнє диво:

Море збуриться бурхливо,

Закипить та зареве,

Та на берег напливе,

Розіллється в шумовинні —

І лишаться на камінні,

В панцирах, мов жар зорі,

Тридцять три богатирі,

Та все велетні вродливі,

Добрі лицарі сміливі,

Йдуть дозором по землі

З Черномором на чолі.

Це вже диво — справжнє диво

Кожен скаже справедливо!»

Гості слухають, мовчать,

Сперечатись не котять.

Цар повірив небилиці,

А Гвідон все злиться, злиться,

Та до тітки як майне!

В ліве око як кусне!

Помертвіла тут ткачиха.

«Ой!» Та скоїлося лихо...

Всі кричать: «Лови, лови!

Та дави її, дави!

Ми ж тебе! Зажди хоч трішки!

Стій!» А він у двері нишком,

Та над морем загудів

І додому полетів.

...

Князь над синім морем ходить,

З хвиль очей ясних не зводить;

З моря вітер повіва —

Лебедиця підплива.

«Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?

В море дивишся чому?» —

Каже так вона йому.

Князь Гвідон одповідає:

«Туга серце обіймає —

Диво дивне я б хотів

Роздобуть з чужих країв».

«А яке ж те дивне диво?»

«Десь як збуриться бурхливо

Окіян, та зареве,

Та на берег напливе,

Розіллється в шумовинні —

І лишаться на камінні,

В панцирах, як жар зорі,

Тридцять три богатирі,

Та все велетні вродливі,

Добрі лицарі сміливі,

Йдуть дозором по землі

З Черномором на чолі».

А вона відповідає:

«Що ж, про це я диво знаю.

Ці ж бо лицарі ясні —

Рідні братики мені.

Ти, мій князю, не журися,

А додому повернися

І чекай моїх братів,

Тих морських богатирів».

...

Князь пішов, забувши горе,

Сів на башті і на море

Став дивитись. Море вмить

Як надметься й закипить —

Розіллялось в шумовинні,

І лишились на камінні

Тридцять три богатирі,

В панцирах, як жар зорі,

Струнко йдуть вони по двоє.

Сивий дядько з бородою

Поперед усіх іде

Та до міста їх веде.

З башти князь Гвідон збігає,

Дорогих гостей стрічає;

Збіглись люди звідусіль.

Дядько каже: «З синіх хвиль

Нас сестриця наша біла

Надіслала і звеліла

Славне місто стерегти,

Варту пильную нести.

Отже, разом ми віднині

Будем о нічній годині,

Біля стін твоїх міських

З хвиль виходити морських

І стоятимем в дозорі.

А тепер нам час до моря,

Бо тяжкий нам дух землі!»

І сховалися в імлі.

Читати наступну частину