Вірші Лесі Українки - читати онлайн

Так, ми раби немає гірших в світі! Феллаги, парії щасливіші від нас. Бо в них і розум, і думки сповиті,

«Я, цар царів, я, сонця син могутній, Собі оцю гробницю збудував, Щоб славили народи незчисленні,

Que suis je, helas!.. Що я тепер, о боже! жить мені для чого? Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,

Ти прокляв нас прокльоном важким За жорстокість, упертість і зраду. Сам судив нас, і вирок дав сам,

Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла? За що покарана я? За те, що так гордо впевнялась на дітей моїх любих, на їх чарівную красу

Колись давно в далекій стороні Була війна страшна і незвичайна: Те лихо звалось білою війною.

Прилинь до мене, чарівнице мила, І запалай зорею надо мною, Нехай на мене промінь твій впаде,

Уже скотилось із неба сонце, Заглянув місяць в моє віконце. Вже засвітились у небі зорі,

Поблискують черешеньки В листі зелененькім,

…Вже очі ті, що так було привикли Спускати погляд, тихі сльози лити, Тепер метають іскри, блискавиці, -

Пролітав буйний вітер над морем, По безмірнім, широкім просторі;

Не жаль мені, що я тебе кохаю, Та в нас дороги різно розійшлись.

Ще старість не прийшла, а все минуле не раз мені став перед очима,

Сидить в темниці в’язень самотний І скрізь блукає поглядом, смутний: То по закуренім низькім склепінню,

Була весна весела, щедра, мила, Промінням грала, сипала квітки,