Зайчикові пригоди

Стрибайчик стежкою лісною

Плигав поволі – стриб та стриб!

І раптом бачить: під сосною

Сидить великий білий гриб.

– Диви! Грибок! Ну й чудасія!

Адже ж учора випав сніг...

Моя матуся так зрадіє

І нам спече грибний пиріг!

Зірвав він гриб – та й знов стрибати,

Не оглядаючись кругом,

Аби скоріш поласувати

Смачним гарячим пирогом.

Аж ось їжак по цій стежинці

Біжить назустріч напрямки.

Несе морквину він на спинці,

Настромлену на колючки.

– Добридень, друже! Що це в тебе?

– Грибок хороший, бачиш сам!

– Ой, це ж мені такого й треба!

За нього моркву я віддам!

Стрибайчик каже: – За морквицю

Грибом охоче заплачу,

Бо морква ця ще й як згодиться

Моїй матусі до борщу!

Поклав він моркву до торбинки

І далі стежкою побіг.

Навколо сосни та ялинки

Присипав перший білий сніг.

Коли це білочка назустріч

Бреде, плететься спроквола:

Ніяк з головкою капусти

Не може впоратись мала.

– Спинися, друже, на хвилинку,

Бо я захекалася вкрай!

Віддай мені свою морквинку,

А ти капусту забирай!

Стрибайчик згодився зраділо –

Капусту ж люблять всі зайці! –

І посміхнувся: – Добре діло!

Матуся зробить голубці!

Пішов він далі. Бачить – збоку

Поміж сосонок навмання

Іде на гірку невисоку

На лижах сіре козеня.

– Що ти несеш таке хороше?

– Капусту свіжу, бачиш сам!

– Віддай мені, я дуже прошу,

За це тобі я лижі дам!

Стрибайчик радо став на лижі,

Підперсь ціпками та й побіг.

Ой, гарно ж як навдивовижу

Виблискує на сонці сніг!..

Коли, засапавшись, назустріч

Іде ведмедик-дивачок:

Він зверх свого пухкого хутра

Напнув новенький кожушок.

– Ой, жарко, парко! Я загину!..

Від тягара мене звільни:

Візьми собі цю кожушину,

А лижі подаруй мені!

Що ж, і на це Стрибайчик згоден!

Побігло далі зайченя,

Пишаючись з своєї вроди

Та ще й з нового убрання.

Вже й день до вечора схилився,

Вже в небі зіронька блищить.

Коли це зайчик зупинився

І чує – щось в снігу пищить.

Він ближче підійшов і бачить:

Серед обгризених гілок

Сидить в снігу і гірко плаче

Малий тремтячий байбачок.

Стрибайчик здивувався дуже:

– Чому ти в ліс прийшов гулять?

Адже ж я добре знаю, друже,

Що байбаки узимку сплять!

– Таке ж мені казала й мати,

Та я не слухався ніяк...

Мені схотілось погуляти! –

Відмовив, схлипнувши, байбак. –

Ну й погуляв... Я в лісі цьому

Від холоднечі ледь не вмер...

Живий, напевно, вже додому

Не доберуся я тепер!..

На наше поле, в нашу нірку

Добратись швидше я б хотів!.. –

І знов байбак заплакав гірко,

А сам ще дужче затремтів.

Захвилювався наш Стрибайчик,

Перехопило в нього дух!

– Не плач, – він каже, –

а вдягайся

Скоріше в теплий цей кожух!

В нім не замерзнути ніколи!

І ще до ночі дійдеш ти

В своє житло, на ваше поле,

І зможеш спати залягти!

Байбак закутався в кожуха,

Подякував і сльози втер,

Ще й обіцявся маму слухать

І взимку спати відтепер.

А наш Стрибайчик на морозі

Набігався й додому йде.

Ось і домівка! На порозі

Стоїть матуся й сина жде.

– Де ти гуляв так довго, синку?

– Матусю, я грибок зірвав!

– А де ж це він? – Та за морквинку

Я їжакові гриб віддав.

– А де ж морквинка? – На капусту

Я ту морквину обміняв...

– Капуста ж де? Похрумав з хрустом?

– Ні, обмінявся з козеням.

Віддав за лижі капустину...

– А лижі де?! – Малий ведмідь

Нову хорошу кожушину

На лижі виміняв умить!

– А кожушина де?! – Матусю,

Там байбачок замерзнуть міг...

Ну, я й віддав... щоб у кожусі

До свого дому він добіг!..

Все розповів, а сам боїться:

Що мама вимовить в одвіт?..

Бо, може, він робив дурниці

І вів себе не так як слід?..

– Я дуже рада, – каже мати, –

Що син у мене молодець! –

І повела його до хати.

А тут і казочці кінець.