Як Зайчик полюбив літо

У далекому зеленому лісі, серед духмяних трав і розлогих дерев, жив собі маленький сіренький Зайчик на ім’я Сонько. Чому Сонько? Бо він дуже любив спати — і вранці, і вдень, і навіть коли всі його друзі вже носилися лісом, стрибали й гралися, він все ще позіхав і ховався в тінь під кущиком.

Але була ще одна річ, яку Зайчик Сонько не любив ще більше, ніж рано вставати — літо . Так, саме літо!

– Фу, це жахлива пора року! – бурмотів Зайчик, ховаючись у нору. – Спека, сонце пече, все липке і гаряче…

А справа була ось у чому: одного разу, ще минулого літа, Сонько заснув просто на сонечку, і так перегрівся, що потім у нього боліла голова, і він кілька днів пролежав у своїй нірці, ховаючись від світла. Відтоді він вирішив: літо – не для нього!

Та ось прийшла весна, все розквітло, розспівалося, і невдовзі ліс наповнився щебетом, дзижчанням і… радісним очікуванням літа!

– Ой, як же я чекаю літа! – пищала Білочка Яринка. – Стільки буде пригод! – радів Їжачок Тишко. – І купання, і лісові пікніки, і пошуки скарбів! – додав Ведмедик Куба.

А Сонько лише кривив носика.

– Літо – це найгірше, що може бути… – бурчав він.

Друзі здивувалися. Вони не могли зрозуміти, чому їхній зайчик такий сумний. Але вони вирішили не залишати його осторонь.

Наступного ранку Білочка Яринка постукала до нього в нору.

– Соньку, ходімо з нами шукати лісові скарби! Ми зробили карту!

– Ні, мені краще вдома… спекотно…

– У нас є капелюшок від сонця! І ми будемо йти тільки в тіні! – весело відповіла Яринка.

Сонько вагаючись, але таки вийшов. І знаєте що? Це було дуже цікаво! Вони бігали, шукали жолуді, камінці дивної форми, старе пташине перо – і навіть знайшли дупло, в якому заховався старий годинник, який хтось загубив багато років тому!

Наступного дня друзі покликали Зайчика на пікнік біля озера.

– У нас є парасольки, щоб не згоріти, і холодний морквяний сік! – казав Їжачок Тишко.

Цього разу Зайчик не вагався. Під парасолькою було затишно, а сік смачний. Вони їли, грали в ігри, а потім усі разом скупалися. Сонько вперше за довгий час усміхався на сонці.

З кожним днем він більше виходив з дому. Літо ставало не таким страшним. Він навчився носити капелюшок, пити воду, ховатися в тінь у найспекотніший час, і вже не боявся сонечка.

– Я зовсім не помітив, як полюбив літо! – якось сказав Сонько, лежачи на гамаці між деревами. – Просто треба бути обережним і берегти себе.

І всі друзі погодилися.

А ще вони зробили яскравий напис на великому камені біля галявини:

Літо – чудова пора, якщо піклуватися про себе та друзів!

І Зайчик Сонько завжди носив свого улюбленого солом’яного капелюха і більше ніколи не казав, що літо — це погано.

Кінець!