Як віл бігав наввипередки з конем

Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом, і завели вони жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.

– Ти тільки подумай, – говорив сердито віл до коня, – я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась підо мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..

– Це тобі так здається, – посміхаючись, сказав кінь. – А якби дійшло до діла, то ти нічого не докажеш.

– А ми можемо спробувати, хто швидше бігає, – рішуче махнув рогами віл.

От і вирішили вони випробувати свої сили – хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.

Та хіба я гірший від коня? – думав тепер віл, сердито махаючи рогами.

Його страшенно сердило те, що кінь біг набагато швидше, ніж він. Біг неборак з такою силою, що земля стогнала під його ногами.

Як бігти, то бігти, – думав собі віл.

І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя… Надбіг віл на глибокий рів і, мов галушка, полетів на дно.

– Оце я так і думав, що земля провалиться підо мною, – бідкався тепер віл.

Пролежав і простогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.

– Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? – запитав незнайомий.

– Попав – як попав, – процідив сердито віл, – але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!

Незнайомий побіг скоренько додому; запряг свої два воли у віз і побіг до тої ями, де знаходився віл.

Спустився бічним ходом на дно ями, прив'язав вола до воза, і за кілька хвилин віл був уже на поверхні ями, на березі.

– Ніколи більше не буду я швидко бігти. Нехай біжить кінь, якщо він такий хитрий і розумний, я буду йти помалу, – заявив сердито віл, прощаючись з чоловіком.

І від того часу, та й по сьогоднішній день, воли ніколи швидко не бігають і не спішать…