Як маленький їжачок школу полюбив

У великій родині їжачків настав кінець літа. Сонце ще лагідно пригрівало землю, пахли гриби й достиглі ягоди, а мама-їжачиха лагідно збирала своїх дітей до школи. Старша донька Марічка радісно стрибала навколо:

— Мамо, я вже приготувала свій зошит із квіточками! Уявляєш, я зможу записувати всі нові слова!

Братик Петрик гордо кивнув:

— А я навчуся всі букви, щоб сам читати казки. Більше не доведеться чекати, поки ти нам читаєш!

Сестричка Соломійка тихо усміхнулася й сказала:

— А я хочу дізнатися, чому зорі світять уночі. Я точно знайду відповідь у школі.

Усі чекали на перший дзвінок, лише маленький Тимко сопів і ховався у купі листя.

— Я не піду до школи! — сердито буркнув він. — У школі треба сидіти тихо, слухати вчительку… А я хочу бігати по галявині й збирати яблучка. Літо таке гарне, а ви хочете його закінчити!

Мама-їжачиха сіла поруч і лагідно обняла його.

— Синку, літо закінчиться для всіх, — сказала вона м’яко. — Але школа відкриє для тебе нові радощі: знання, пригоди й друзів.

— А навіщо мені друзі? У мене є ви! — уперто відповів Тимко, втупивши очі в землю.

Марічка нахилилася до нього й підморгнула:

— Тимчику, та в школі ж так цікаво! Ми всі будемо сидіти поруч. Я навіть поділюся з тобою своїм новим олівцем.

Петрик додав:

— А я допоможу, якщо щось буде важко. Ми ж рідні, правда?

Соломійка простягла лапку:

— А ще ми всі разом відкриємо найбільшу таємницю лісу!

Тимко лиш сопів і відвертався, але всередині йому стало трохи тепліше.

Наступного дня їжачкова родина вирушила на велику галявину, де відкривалася Лісова школа. На пеньочку стояла мудра сова-вчителька пані Софія:

— Вітаю вас, діти! Тут ви навчитеся рахувати, писати, малювати й дізнаєтеся багато таємниць природи.

Старші їжачки засяяли від радості, а Тимко знову насупився.

— От бачите, сидіти й слухати… — пробурмотів він.

Та раптом пані Софія розгорнула велику карту лісу.

— Ось тут ростуть найсмачніші ягоди, а ось тут живуть комахи, що світяться вночі. Хто хоче дізнатися, як їх знайти?

— Я! Я! — закричали звірята.

Тимко здивовано підняв голову.

— Справді? На карті все це позначено? Я й не знав, що наш ліс такий великий!

На перерві Петрик підбіг до нього.

— Ну що, брате, не так уже й нудно? Ходімо разом, будемо сидіти за однією партою.

Марічка всунула йому горішок.

— Ось, щоб перший день у школі був солодким.

А Соломійка шепнула:

— Давай домовимося: кожного дня ми будемо відкривати щось нове, і ти будеш з нами.

Тимко несміливо усміхнувся:

— Може, школа й справді не така погана…

Коли вони ввечері повернулися додому, мама-їжачиха запитала:

— Ну як, школярі мої?

Марічка весело відповіла:

— Було дуже цікаво! Я вже написала перші букви!

Петрик гордо підняв лапку:

— А я навчився рахувати до десяти!

Соломійка прошепотіла:

— Я дізналася, що зорі — це далекі сонця!

А Тимко, сяючи очима, притиснувся до мами:

— Мамусю, ти мала рацію. У школі весело! Я теж хочу знати все про зорі й світлячків. Хочу стати розумним, як ти.

Мама ніжно погладила його по голівці:

— От бачиш, школярчику мій. Знання — це справжній скарб.

І з того часу всі їжачкові дітки щоранку поспішали до школи. А наймолодший Тимко вже не сумував за літом, бо зрозумів: школа — це не кінець радості, а початок нових відкриттів і пригод.