Тарас, Рома і будинок на дереві

Тарас і Рома були братиками. Два непосидючі хлопці, які постійно щось вигадували. Обидва мали світле розкуйовджене волосся. Воно стирчало в усі боки. Очі зелені, як два горошини.

Вони завжди дуже чекали на канікули, бо їздили до свого дідуся на дачу в гори. Їхній дідусь був дуже розумний і завжди вигадував щось для своїх улюблених хлопців. Але коли Тарас і Рома були у дідуся востаннє, сталося щось особливе. Це сталося під час осінніх канікул.

Дідусева хатинка була в лісі посеред найвищих гір. Навколо неї лише дерева. Вже було холодно, тому хлопці ходили з дідусем по дерево і сухі шишки, щоб могли добре натопити в хатинці. Якось, коли вони гуляли лісом, дідусь подивився на верхівки дерев і сказав: «Хлопці, а що якби ми побудували будинок на дереві?» «Це чудова ідея, діду!» – вигукнув Тарас і вже побіг шукати дерево, яке б для цього підійшло. Тим часом Рома побіг до хатинки за пилкою, молотком і цвяхами. Не встиг дідусь озирнутися, як хлопці вже були з ним з необхідними речами. І так вони взялися до роботи.

Дідусь їм казав, що і як робити. Тарас виліз на дерево і забивав деревини, які дідусь і Рома внизу розпилювали і подавали. Недовго тривало, і на дереві стояв гарний будинок з дерева. Він мав одне вікно, двері, і до нього піднімалися по драбині. «Дідусю, це супер! Принесемо туди щоденник, карту, компас і бінокль. Ми будемо там планувати таємні експедиції та спостерігати за тваринами. Це будуть знову найкращі канікули. Дякуємо!» вигукували хлопці.

Тарас і Рома проводили в будинку на дереві кожен день. Їм там дуже подобалося. Кілька їхніх друзів дізналися про будинок на дереві і теж хотіли прийти подивитися всередину. Але коли запитали Тараса і Рому, їх туди не пустили. «Ні, туди не можна. Це наш дім! Туди можемо ходити лише ми двоє», — відповідали Тарас і Рома з вікна будинку на дереві. І так їхні друзі завжди сумно йшли додому. Але це не подобалося їхньому дідусеві. Коли майже кожного дня повторювалося, як поводяться його онуки, він вирішив, що з цим треба щось робити.

Тарас  і Рома любили свого дідуся і знали про нього, мабуть, усе. Одну річ їм, однак, їхній дідусь не сказав. Він трохи вміє чаклувати. І ось одного разу, коли хлопці спокійно спали, дідусь прийшов до будиночка на дереві. Підняв руки, помахав навколо і тихо промовив заклинання: «Двері дерев’яні, замкніться повністю. Сховайтеся в листяній кроні. Не відкривайте дім, доки хлопці не відкинуть свою жадібність. Коли обидва захочуть поділитися і впустити до дому друзів, відкрий свої двері і закрий лише за їхніми спинами.» Як тільки дідусь це промовив у нічну тишу, листя піднялося, вітерець подув, і двері дерев’яного будинку повільно замкнулися.

Тарас і Рома не знали, що тоді вночі сталося. Коли наступного дня вони піднялися на драбину і хотіли увійти в будинок на дереві, не розуміли, чому не можуть відкрити. Довго намагалися. Але марно. Тож вони пішли порадитися з дідусем.

«Дідусю, чому ми не можемо відкрити будинок на дереві? Допоможеш нам? Його потрібно відремонтувати.» «Але будинок не зламаний. Не потребує ремонту. Можливо, є причина, чому він не хоче вас впустити. Подумайте, що ви зробили неправильно. Чому будинок може розсердитися і не впустити вас туди,” пояснював дідусь і сподівався, що хлопці самі здогадаються.

Тарас і Рома спочатку не розуміли, що їм каже дідусь. Але потім задумалися, і через деякий час їм стало зрозуміло. Вони стали під деревом і почали кричати: «Ми не хотіли нікого до тебе впустити всередину, так? Тому ти зачинився навіть перед нами? Нам шкода. Ми більше не будемо жадібними. До тебе можуть прийти і наші друзі, добре? Обіцяємо!» Коли це почув дідусь, він підморгнув будинку, і той одразу зрозумів, що може відчинити. Хлопці побігли до драбини, ледве не впавши. І свою обіцянку виконали. У будинку з того часу грали не лише вони, а й їхні друзі. І навіть Тарас і Рома визнали, що з друзями веселіше. А дідусь? Він досі нікому не розкрив своєї таємниці. І свою силу іноді ще використовує для того, щоб усе було так, як має бути.