Про циганське мантило

Жив де не жив, циган. Він не хотів робити, любив лише обдурювати панство. Якось сказав синові:

– Ходім, може, знайдемо ще якогось дурня.

– Ходім, тату.

Вийшли за село і здибають пана: той їхав кудись бричкою разом зі старим дідичем. Бричка зупинилася.

– Як ся маєш, цигане?

– Добре, паночку.

– З чого живеш?

– Та з мантила, паночку.

– З якого мантила? Ану покажи нам своє мантило, цигане.

– Нема, паночку.

– А де воно?

– Удома лишив.

– А далеко живеш?

– Та не дуже. Двадцять четверта хата, як іти понад берегом від Савчиного Василя.

– То побіжи борзо й принеси мантило.

– А ви не дали б, паночку, одного коня? Мій бахур приніс би мантило одним скоком.

Пан, не думаючи довго, каже:

– Розпрягай коня, але щоб твій бахур вернувся раз-два, бо нам треба їхати до міста.

Циганчук сів на коня і поскакав, куди веліли очі. Його довго не було. Панисько почав сердитися. Тоді циган ударив себе по чолі:

– Ой-йой! Який я дурень!

– Чому, цигане? – видивився пан.

– Та я ж забув сказати тому бахурові, де лежить мантило. Голова вже стара й дурна, паночку.

– Що будемо робити?

– Дайте другого коня. Наздожену і скажу йому, де-м сховав мантило.

– Най буде, цигане. Біжи, бо час іде.

Циган сів на другого коня і полетів, як вітер. Потім оглянувся й гукнув:

– Запрягайтесь, паночку, самі, а ваш тато най тручає бричку.

І пани лишилися посеред дороги, а циганисько погнав так, що тільки дим та нитка за ним.