Про наймита і багацьку торбу

Жили колись на світі багач із багачкою. Вони завжди ходили сердиті, а були такі скупі, що цілий рік їли кулешу із кислицею. Наймита годували пісною мандибуркою. А в пивниці за трьома замками висіла торба золота.

Минули роки, і багачисько зістарівся. Лежав на голих дошках та думав про смерть. Боявся костомахи, як той заєць бубна, бо знав, що скупердягам раді чорти в пеклі.

Але найбільше мучила багачиська думка, що мусить залишити комусь торбу золота. Довго бідкався старий – нарешті придумав.

Я дам його чортові! – сказав сам до себе.–Це буде відкуп – нехай не чіпляється до мене. Потім якось видурю назад...

Однієї ночі, коли надворі блискало й гриміло, багач узяв торбу та й подався у глибокий яр. За ним пішов крадькома і наймит: він знав, що господар має десь запропастити гроші.

Став багач на гнилий пень, а як тільки блиснуло, підняв торбу із золотом і вигукнув:

– На, чорте!

Загриміло, а наймит під грім:

– Тобі, дідьку, торба, мені – золото!

Минуло ще кілька хвилин. Знов заблискало, і знову багач крикнув:

– На тобі, чорте, золото! Пам’ятай про мене.

А як загриміло, наймит погрозив:

– Що я казав, дідьку?! Торба твоя, а золото – моє! Коли блиснуло ще раз, скупердяга шпурнув торбу в яр

і загорлав:

– Бери собі, чорте! Колись порахуємось!

Загриміло, а наймит гукнув:

– Не руш, дідьку! Чув – торба твоя, а золото – моє! Старий вернувся, сопучи, додому. Ліг на дошки, три дні

ще лежав і задубів навіки. Багачка не схотіла більше тримати наймита, і той перейшов жити у бідну хатину.

Вночі після похорону, тільки наймит почав засинати, хтось постукав у шибку і почувся голос:

– Забери своє золото, бо мені потрібна торба.

А чоловік зі страху засунув голову під ковдру: боявся наодинці побачити дідька.

Другої ночі знову постукали в шибку:

– Гей, ти, волоцюго, забери своє золото, бо моя торба почала вже гнити... У що буду збирати гріхи?

Наймит не відзивався.

А третьої ночі чорт сердито вдарив кулаком у шибу, і серед хатини посипалося золото.

Наймит зібрав гроші, купив собі нову шкіряну торбу, постоли і топірець – на цьому й казочці кінець.