Потяг Трамтарачик

Жив-був один маленький синій потяг. Цей потяг жив на залізничній станції під назвою Золота колія, де всі потяги вміли розмовляти. Він жив там разом з іншими потягами та старими локомотивами. Синій потяг називався Трамтарачик. Цей потяг був дуже сором’язливим і всього боявся.

Одного холодного ранку директор, великий потяг Червоняк, вирішив відправити Трамтарачика на роботу. Він повинен подолати свій страх, і вже достатньо дорослий, щоб впоратися сам. Директор станції Золота колія, Червоняк, підійшов до колії, де був маленький Трамтарачик, і сказав: «Сьогодні твій великий день. Ти завантажиш це дерево і доставиш його в село за рогом, щоб люди мали чим топити. Вже зима,» рішуче заявив пан директор.

Трамтарачик сумно подивився на Червоняка, йому зовсім не хотілося виконувати цю роботу. Його колеса зі страхом хиталися з боку в бік.

«А що, якщо я загублюся? Або моя труба не буде працювати?» нервово запитав маленький синій потяг. Червоняк засміявся і почав вантажити маленькому Трамтарачкові дерево у його вагони.

«Достатньо, якщо ти довезеш дерево до села за рогом. Це недалеко. Ти проїдеш повз густий ліс і червону будку, а потім побачиш маленьку станцію, і ти вже там. Ти великий і маєш у собі відвагу, тільки її потрібно знайти», — мудро сказав йому директор. І так воно і було. Несміливий синій потяг вирушив у дорогу. Його колеса все ще тремтіли від страху, і з навантаженим деревом йому справді нелегко їхалося.

«Я повинен знайти в собі сміливість, я зможу це зробити! Гу-гу!» — казав собі Трамтарачик. Він захоплювався красивими деревами, вкритими білим вбранням. Це було прекрасно, блискучий сніг надавав деревам магічний одяг. Коли він проїхав густий ліс, вдалині побачив червону будку. Це означало, що він майже на місці. Коли він їхав по рейках, на невеликому пагорбі почав ковзати. Все було замерзле. Трамтарачик з навантаженими вагонами повільно ковзав назад вниз. «Ні, я повинен доставити дерево до села!» – вигукнув він, набрався сміливості і додав у педалі якнайбільше. Раптом синій потяг перестав ковзати і проїхав рейки, поки не дістався до червоної будки, за якою вже виднілася маленька станція з селом на задньому плані. Люди на вокзалі вже чекали на маленький потяг і його вантаж. Дерево їм було потрібно для їхніх камінів, щоб зігрітися.

Трамтарачик радісно затрубив у свою трубу, коли прибув на станцію. «Дякуємо!» – весело кричали люди під час розвантаження дерева, вони були йому надзвичайно вдячні. На зворотному шляху Трамтарачик відчував гордість і задоволення від того, що привіз людям дерево. Він впорався з цим, і навіть сам, без будь-якої допомоги. З того дня маленький синій потяг Трамтарачик завжди був у захваті, коли міг вирушити на нову пригоду. Він охоче допомагав кожному і вже зовсім не боявся. Він знав, що той, хто боїться, не переживе і не побачить стільки небаченого, як він.