Парасолька, що мріяла літати

На балконі старого будинку, серед квіткових горщиків і забутої лійки, жила собі парасолька. Вона була дуже гарна — різнокольорова, з червоними, синіми, жовтими й зеленими смужками, що переливалися, коли на них падали сонячні промені. Колись її часто брали на прогулянки — у дощові дні вона розквітала, мов веселка, і радісно шелестіла на вітрі.

Але тепер її ніхто не кликав. Дощів не було, а коли вони нарешті прийшли, господарі вже мали нові парасольки — модні, однотонні, одна навіть із прозорого пластику. Про стареньку парасольку забули. Вона стояла в кутку балкона, злегка припорошена пилом, і сумувала, спостерігаючи, як листя кружляє за вікном.

— От би й мені полетіти, — прошепотіла вона тихенько. — Я така легка, я змогла б! Але хто ж розкриє мене?..

Осінь розмалювала дерева золотом і багрянцем, і одного дня піднявся сильний вітер. Він гойдав гілки, крутив листя у повітрі й свистів у щілинах між балконними поручнями. І раптом — шурх! — вітер підхопив стареньку парасольку, розкрив її, і вона злетіла!

— Ой, я лечу! Я справді лечу! — радісно вигукнула парасолька, кружляючи високо над дахами.

Місто внизу було сіре від дощу, люди бігли, прикриваючи голови сумками й газетами. І тут парасолька згадала, як це чудово — бути потрібною. Вона нахилилася й полетіла до першого, кого побачила.

На зупинці стояла жінка з великими пакетами, а поруч її донечка — дівчинка в рожевому пальтечку.

— Мамо, ми промокнемо! — сказала дівчинка.

Але саме в ту мить над ними плавно опустилася різнокольорова парасолька.

— О! Звідки вона? — здивувалася мама. — Немов із неба впала!

Вони сховалися під нею, і парасолька щасливо зашелестіла, почувши знайомий звук крапель. Вона ніжно гойдалася, ніби обіймала своїх нових друзів, а коли вони добігли до дому, порив вітру підхопив її знову і поніс далі.

— Дякуємо! — крикнула дівчинка, але парасолька вже летіла над дахами, блискуча й легка, як пір’їнка.

Того ж вечора вона побачила хлопчика на імені Артем, який поспішав із гуртка. Надворі лило як із відра.

— Ой, ну чому я знову забув парасольку! — бурмотів він, затуляючи голову капюшоном.

І раптом — ф’ююю! — яскрава парасолька опустилася прямо йому на плечі. Артем підняв очі й розсміявся:

— Дякую, що прилетіла! — сказав він.

Вони разом дійшли до будинку, а парасолька слухала, як хлопчик розповідає про школу й малювання, і щиро раділа. Коли він переступив поріг, вітер підняв її знову.

І полетіла вона далі — допомагати тим, хто цього потребував. Одного разу біля дитячого майданчика вона помітила двох дітей — Софійку і Максима. Вони гралися в пісочниці, а потім раптом почався дощ. Діти розгубилися, не знаючи, куди бігти.

— Швидше, Максимчику, ми промокнемо! — крикнула Софійка.

— Почекай, дивися! — вигукнув хлопчик. — Щось летить!

І справді, прямо з неба плавно спускалася та сама різнокольорова парасолька. Вона розкрилася над ними, і дощ раптом став веселим — не холодним і неприємним, а добрим, як осіння пісня.

— Вона чарівна! — прошепотіла Софійка.

— Мабуть, так! — усміхнувся Максим.

Вони бігли додому, тримаючись за ручку парасольки, а вона радісно підспівувала краплям дощу. Коли діти вже зайшли у свій двір, вітер обережно розкрутив її й підняв угору, вище, вище — до самих хмар.

Так парасолька літала над містом, допомагаючи всім, хто потрапив під несподіваний дощ. Люди дивувалися, діти махали їй руками, і всі говорили:

— Дива трапляються!

А парасолька просто раділа, що знову потрібна. Адже коли тебе забули — це не кінець. Завжди знайдеться день, коли хтось згадає, і ти зможеш зробити добру справу.

І тепер, коли на вулиці крапає дощик, діти дивляться у вікно і кажуть:

— Мамо, треба взяти парасольку, щоб вона не сумувала!

А якщо раптом вас застане дощ зненацька — не сумуйте. Погляньте в небо. Може, саме тоді до вас прилетить та сама чарівна різнокольорова парасолька, що мріяла літати й завжди приходить на допомогу.

Кінець!