Неслухняне зайченя

На залитій сонцем лісовій галявині стояла невеличка хатинка, де мешкала заяча родина. Найменший вухань був дуже неслухняним і допитливим.

Одного разу, коли дорослі пішли у справах, малий вирішив відвідати свою тітку. Аби дістатися до її помешкання, необхідно подолати Колючі Зарості – лисиччине володіння. І щоб не сумувати дорогою, пострибайчик узяв із собою віслючка, якого подарував батько.

– Бешкетнику, негайно повернися! У хащах небезпечно! – намагалися переконати непослуха брати.

Прудконогий лише байдуже махнув лапкою:

– Бувайте, боягузи!

Сіренький, не здогадуючись про небезпеку, крокував стежкою, а з-за кущів за ним спостерігала лисиця з малям.

– Який нахаба! – обурилася пишнохвоста. – Без дозволу завітав до наших володінь. Знаю, як провчити зухвальця, – вкраду віслюка.

– А я поцуплю одяг! – запропонувало лисеня.

Куцохвостий тим часом подолав майже половину шляху. Віслюк стомився й почав відставати. Аби висловухий не загубився, зайцю доводилося постійно озиратися. Врешті-решт у мандрівника заболіла шия. Аж раптом сіренький згадав, що в кишені лежить невеличкий дзвоник. Пострибайчик прив’язав прикрасу на шию тваринки й похвалив себе:

– Який же я розумний! Дзвіночок теленькає – отже, віслюк крокує слідом.

І подорожній більше не озирався. А лисичка, скориставшись нагодою, зняла із сумноокого прикрасу, обережно почепила на крихітний зайчиковий хвостик, схопила здобич і зникла.

Вухань же безтурботно прямував далі, наспівуючи веселу пісеньку. Побачивши велику калюжу, бешкетник вирішив її перестрибнути. Цієї миті дзвіночок упав на землю, й непослух побачив, що віслюка вкрали. Картаючи себе, бідолаха подався назад, сподіваючись зустріти висловухого.

Крокуючи повз озеро, зайчик помітив лисеня, що сиділо на камінчику та схлипувало.

– Що сталося? Хтось образив? – почав розпитувати прудконогий.

Маля лапкою витерло сльози та зізналося:

– Мати дала золотий, аби на ярмарку купив молока. А я необережно впустив монетку у воду.

– Не сумуй, – співчутливо мовив зайчик. – Ненька не сваритиме.

– А ти вмієш плавати? – поцікавилося пухнасте.

– Звісно, – похизувався вухань.

– Тоді пірни на дно та дістань монету, а я неодмінно віддячу.

Довірливий зайчик роздягнувся та стрибнув у воду. А лисеня схопило симпатичні штанці й сорочку та, посміхаючись, побігло додому.

Прудконогий іще довго шукав у водоростях золотий... Стомившись, виліз на берег і зрозумів, що його надурили. Відтоді сіренький слухається старших і оминає Колючі Зарості.