Мишача рада

Зібралися раз миші й почали гомоніти: що таки треба щось думати з тим котом, – бо далі вже видержати не можна! Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі, – настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді не долічишся! Та ще ж такий проклятий той кіт, що хоч би ж нападав так, щоб його заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що його й не чуть, та й заляже десь у закамарку так щільненько, що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачить! Тільки заглядить яке мишеня – плиг і зцупив пазурами своїми.

– Ну що ж би йому зробити? – міркують миші далі.

Одні кажуть: Отруїти. Та як же його отруїти? – говорять інші: – Трутизни, що господиня – з ласки своєї! – для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий, що воно таке), а іншої отрути в нас нема... Дехто каже: Устрелити його! А на сеє інші: Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!

Аж тут обізвалася одна миша:

– Знаєте що, панове громадо? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближатиметься, та й будемо стерегтись! А дзвіночок є, – ось тут у коморі коло кінської збруї малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного – й почепити!

– От розумно придумано! – загукали інші миші.– Ну, та й дотепно ж! Отже, так і зробим!

Навтішалися миші тією вигадкою, а потім і кажуть:

– Ну, добре: дзвіночок, то дзвіночок, і одгризти його від шнурка – не штука! А хто ж його котові на шию повісить?..

– Еге, хто ж повісить?

Зглядаються миші одна на одну – ніхто не озивається. Далі й розлазитись почали, посумувавши... А та мишка, що прираяла ту штуку з дзвіночком, вже й давно втекла.

Ото ж то й ба! Радити спосіб на напасника – не штука, а самому поткнутися супроти лиха – то інша річ!