Ластівка і Ворон: Краса чи витривалість?

Одного разу в зеленому лісі, біля гомінкої річки, на старому дубі зустрілися двоє птахів – граційна Ластівка на ім’я Ласка та мудрий Ворон на ім’я Чорномир. Вони сиділи на гілці і сперечалися про свої пір’ячка.

Ласка весело тріпотіла крилами і дзвінко сміялася:

— Подивися на мене, Чорномире! Яка я легка, яка швидка! Моє пір’ячко блищить на сонці, воно м’яке, ніжне, немов хмаринка в небі. А ти? Чорний, суворий, наче ніч. Хіба тобі не хотілося б бути яскравішим?

Чорномир, що славився своїм спокоєм і розважливістю, лише лагідно усміхнувся у відповідь.

— Моя мила Ласко, ти справді гарна. Але краса – це не лише блискуче пір’я. Ти прилітаєш навесні, коли тепло й радісно, а як тільки приходить осінь, відлітаєш у далекі краї. А я залишаюся тут цілий рік і бачу, як змінюється світ. Узимку, коли дерева стоять голі, а сніг вкриває землю, я не тікаю від холоду, а залишаюся вдома. Хіба це не важливо?

Ластівка змахнула крильми і зневажливо скривила дзьобик:

— Ну й що? Я живу в теплих краях, де завжди світить сонце! А ти… Взимку ти мокнеш під дощем, тремтиш від холоду, шукаєш їжу по засніжених гілках. Як же ти можеш насолоджуватися життям у такі дні?

Ворон примружив око і відповів:

— Тому що я люблю свій дім у будь-яку пору року. Узимку ліс спокійний і величний, сніг виблискує, наче перли. А коли приходять холоди, я завжди знайду, чим себе нагодувати. Люди поважають мене і приносять їжу, бо знають, що я залишаюся поруч і в дощ, і в сніг. А тебе, Ластівко, вони бачать лише тоді, коли сонце тепле. Хіба це справжня дружба – бути лише в добрі дні?

Ласка замислилася. Вона ніколи не думала про це так. Її життя було легким і веселим, але чи означало це, що вона була кращою за Ворона? Чи справді її яскраві пера мали більше значення, ніж його витривалість і вірність рідному дому?

— Можливо, ти маєш рацію, Чорномире, – тихо сказала вона. – Кожен з нас гарний по-своєму. Моя краса сяє весною, а твоя – у мудрості та витривалості.

— Саме так, – кивнув Ворон. – Справжня цінність не лише в тому, що бачать очі, а й у тому, що приховано всередині.

І з того дня Ластівка більше не вихвалялася своєю красою, а Ворон поважав її за легкість і швидкість. Вони залишилися добрими друзями, хоч і жили у різні пори року.

Кінець.