Квакля і велетень

Жили-були в невеличкому болоті жаби. Вони цілими днями стрибали, гралися та квакали. Одного дня жаби побачили на березі велетенського вола, який прийшов напитися води. Віл був такий великий та могутній, що жаби не могли відвести від нього очей.

Одна молода жабка, на ім’я Квакля, дуже захотіла стати такою ж великою, як віл. Вона звернулася до своїх подружок і сказала:

— Дивіться, який великий і могутній цей віл! Я хочу бути такою ж великою, як він. Гляньте, як я надуваюся!

Квакля почала надуватися, розширюючи свої боки. Інші жаби дивилися на неї з подивом та захопленням.

— Дивіться! Я вже більша, чи ні? — запитала Квакля, трохи втомившись від напруження.

— Ні, ще не така велика, як віл, — відповіли їй подружки.

Квакля не зупинялася і продовжувала надуватися ще більше. Вона напружувалася і надувалася, поки не стала велетенською жабою. Але навіть тоді вона не була такою великою, як віл.

— А тепер я вже така ж велика, як віл? — запитала вона, ледве дихаючи.

— Ні, Квакля, ти ще не така велика, як віл, — відповіли жаби.

Квакля намагалася ще більше надутися, та раптом почула, як щось тріщить у неї всередині. І в ту ж мить вона лопнула, як велика мильна бульбашка.

Жаби дивилися на те, що сталося, і зрозуміли, що бути таким великим, як хтось інший, не завжди можливо й не завжди потрібно. Кожен має залишатися самим собою і цінувати те, що має.

І відтоді жаби більше не намагалися стати такими ж великими, як віл. Вони навчилися радіти своїм розмірам і жити в злагоді із собою та природою.

Кінець!