Хоробрий Братчик Опосум

Якось вночі, – сказав дядечко Римус, посадивши хлопчика до себе на коліна і задумливо погладивши по голівці, – так от якось уночі Братчик Опосум завітав до Братчика Єнота; виїли вони велику миску тушкованої моркви, а потім пішли прогулятися, подивитись, як поживають сусіди. Братчик Єнот – все підтюпцем та підтюпцем, Братчик Опосум – вистрибом та вистрибом.

Опосум донесхочу наївся фініків, а Єнот наковтався вдосталь жаб і пуголовків.

Гуляли вони, гуляли. Раптом чують – десь далеко в лісі гавкає пес.

– Раптом він на нас накинеться, Братчику Опосуме. Що тоді будемо робити? – запитав Єнот.

Опосум лише посміхнувся:

– Ну, вже я не дам тебе скривдити, Братчику Єноте. А ти що будеш робити?

– Хто? Я? – запитав Єнот. Хай лише спробує, хай спробує бодай поткнутися – усі ребра переламаю!

А пес побачив їх і вирішив часу не гаяти.

Навіть вітатись не став – одразу кинувся на них.

Братчик Опосум тієї ж миті зуби вишкірив, рот аж до вух, беркицьнувся на спину, ніби мертвий.

А Єнот – той майстер був почубитись. Підім’яв під себе собаку та й ну колошматити. Правду кажучи, від собаки не багато й лишилося, а те, що лишилося, вирвалось – і навтьоки, в саму гущавину, ніби хтось з рушниці стрельнув.

Ось Братчик Єнот поправив свій костюм, обтрусився, а Братчик Опосум усе лежить, ніби мертвий. Потім обережно підвівся, озирнувся та як кинеться бігти, тільки п’яти блиснули.

Наступного разу, як зустрілися Опосум і Єнот, каже Опосум:

– Здоров будь, Братчику Єноте! Як поживаєш?

Але Єнот – руки в кишені, вітатися не хоче.

– Ти чого ж це кирпу гнеш, Братчику Єноте? – питає Опосум.

– Я з боягузами і розмовляти не хочу, – відповідає ображено Єнот. – Йди своєю дорогою!

Опосум страшенно образився.

– Хто ж це боягуз, скажи-но мені?

– Та хто ж, як не ти, – каже Єнот. – Дуже мені потрібні такі приятелі, які на спину падають і мертвими прикидаються, ледь справа до бійки дійде!

Опосум, почувши ці слова, як почав сміятися, як почав реготати.

– Невже ти думаєш, Братчику Єноте, що це я зі страху? Чи, бува, не думаєш ти, що я злякався того нещасного собаку? І чого б це мені його боятися? Я ж чудово знав, що коли я не впораюся з тим псом, то вже ти даси йому гарної прочуханки. Отож я просто лежав і дивився, як ти його гамселиш, чекав, коли й моя черга буде з ним розважитись.

Але Єнот лише носа наморщив:

– Казки це все, Братчику Опосуме! Як торкнувся тебе пес, ти відразу впав і прикинувся мертвим.

– Так я ж кажу тобі, Братчику Єноте, що це зовсім не від страху. Я лише однієї речі на світі боюсь – лоскоту. І коли цей пес тицьнув носом мені під ребра, я розсміявся, і так розібрав мене сміх, що ворухнути не міг ані рукою, ані ногою! Йому страшенно пощастило, що я лоскоту боюсь, – ще б хвилька, і я розірвав би його на шматки. Бійки я не боюся, Братчику Єноте, але лоскіт – це інша справа. З ким завгодно можу битися, але – відразу кажу – щоб тільки без лоскоту.

– Ось із того самого дня, – продовжував дядечко Римус, дивлячись, як клубочиться дим з люльки, – і дотепер так боїться лоскоту Братчик Опосум: лише торкни його між ребрами – падає на спину і так регоче, що не може ворухнути ні ногою, ні рукою.