Хлопчик-пастушок і ведмедятко

В одному селі селяни гонили пасти худобу в ліс. Та часто ведмедиця нападала на худобу і нищила її. От люди стали журиться:

– Пропаде всенька худоба...

А хлопчик-пастушок і каже:

– Не журіться. Я вам ведмедицю піймаю.

Його й питають:

– Як же ти піймаєш?

– А от і піймаю, і вам живу її приведу.

Пішов хлопчик-пастушок у ліс до ведмежої берлоги, а ведмедиці нема дома, тільки одне ведмедятко. Побачило воно хлопчика та й каже:

– Ой хлопчику, хлопчику, чого ти прийшов? Моя мати прийде – тебе з’їсть.

Хлопчик йому:

– А от і не з’їсть: я їй буду казки розказувать. Якщо хочеш, то й тобі розкажу.

І став хлопчик ведмедяткові казки розказувати. Ведмедятко слухає казки та одночасно й до лісу прислухається.

Раптом каже:

– Ой, моя мати вже йде, тебе з’їсть.

Сховався хлопчик у кущі, а ведмедиця влазить у берлогу.

Нюхнула повітря і каже:

– Щось людським духом пахне... Хто тут був?

А ведмедятко й одказує матері:

– Був хлопчик-пастушок... Він уміє казки розказувать! Мені розказував, і я слухав. Якщо хочеш, то він і тобі розкаже!.. Але ти його не з’їси?

– Ні.

– То я його покличу...

– Добре.

Пішло ведмедятко, покликало хлопчика. Підійшов пастушок до ведмедиці, привітався:

– Добридень, ведмедихо-тітко! Я вашому ведмедяткові казки розказував... Якщо хочете, то й вам розказуватиму.

І став хлопчик розказувать ведмедиці казки. Розказував, розказував, а ведмедиця заслухалась, і не помітили вони, як насунула на ліс чорна хмара і линув дощ як з відра, затопив ведмедиці берлогу.

Зажурилась ведмедиха, а хлопчик і каже:

– Я піду, тітко-ведмедихо, додому і зроблю вам таку буду, що її ніколи дощ не промочить.

Пішов пастушок у село і каже людям:

– Робіть хутко буду на колесах, я вам ведмедицю привезу.

Зробили люди велику буду, узяв хлопчик її і поїхав у ліс.

Привіз її до ведмежої берлоги і каже:

– Ведмедице-тітко, лізьте хутко в буду, дощ вас не замочить уже.

Ведмедиця з ведмедятком вскочила у буду, і двері закрились. Повіз хлопчик буду з ведмедицею і ведмедятком у село.

Ведмедиця ж кричить на все горло:

– Пусти мене, я більше не буду чіпати твоїх корів!

Та хлопчик не слухає; привіз її в село, а люди повиходили з хат з топорами, городниками й хотіли її вже убить, та ведмедиця стала ще більше проситься:

– Пустіть мене, люди добрі, я більше не буду зачіпати ваших корів.

– Не будеш?

– Не буду,– проситься вона.

І випустили люди ведмедицю знов у ліс, а ведмедятко осталося з хлопчиком-пастушком. І донині, мабуть, слухає його казки.