Казка про Оха чародія

В тридев'ятім славнім царстві, де колись був цар Горох, є тепер на господарстві мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край і вдовж, і вширшки, і кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох, – всіх приймає пан ласкавий, тільки треба мовить: Ох! На зеленому горбочку спершу він людей приймав, потім сів у холодочку, звідти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку стали люди обридать, Ох зробив собі землянку, Оха більше не видать.

Але хто те місце знає, де трухлявий пень і мох, той приходить і волає або й тихо каже: Ох! Хоч би навіть ненароком теє ох! промовив ти, знай, що вилізе те боком, – воріття вже не знайти!

Бо затягне з головою трясовиця мохова і з душею ще живою під землею похова.

Під землею ж там – палати, де вольможний Ох сидить, гарні, пишнії кімнати, срібло-злото скрізь ряхтить; дорогії самоцвіти, наче зорі, миготять, скрізь заморські дивні квіти, по клітках пташки сидять; золотії грають рибки в кришталевих скриньочках; і ведмеді ходять дибки в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать блиск і пахощі міцні, попугаї заторочать приказки якісь дивні.

І безглузді очі втупить в тебе рибка, мов чига...

Тут ведмедів гурт обступить, кожен лапу простяга, – той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! – кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавички враз проб'ються пазурі гачкуваті, мов гаплички, – так і вп'ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався, – наче в пастку бідна миш, – то сиди, мов прикувався, не рушай, мовчи та диші Вийде Ох: Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

Чи волієш, може, нині головою наложить? Скажеш: Я служить не згоден, – зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.

Стань на службу – подарують рукавички й жупанець, привітають, пошанують, – тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробувати у підземному дворі, більш тобі вже не видати ані сонця, ні зорі.

Де торкнешся – всюди брами під замком та під ключем...

Десь далеко хтось часами озивається плачем.

Спів на плач відповідає, плач на спів, так без кінця...

Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця; коло неї там жар-птиця співом душу потіша, та сумна міцна темниця, смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати хто з хоробрих юнаків, мусить перше розрубати сімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має кладенець, хай замки ті розрубає, – буде казочці кінець!