Як пихатий комар царем себе уявив

Жив собі в темному лісі звичайнісінький комар. Дрібний, писклявий, але страшенно бундючний. Усе йому здавалося, що звірі його не поважають: ведмідь не помічає, лисиця відмахується, а заєць і взагалі сміється.

Одного спекотного дня літав комар над болотом і побачив старого лісового полоза. Величезна змія, згорнувшись кільцями, грілася на сонечку й міцно спала. Підкрався комар і як вп'ється своїм тонким хоботком просто в лускату шию! Полоз навіть не поворухнувся, а комаха пила й пила холодну зміїну кров, аж поки не роздулася, мов стигла червона калина.

І раптом здалося комареві, що разом із тією кров'ю перейшла до нього вся зміїна сила, мудрість і велич.

– Ого! – запищав він басом, наскільки міг. – Та я ж тепер найстрашніший звір у цілому лісі! В моїх жилах тече кров лісового дракона!

Вилетів комар на галявину. Летить важко, гуде гучно, всіма шістьма лапами поважно махає. Бачить – заєць сидить.

– Ану, куцохвостий, падай ниць! – гукає самозванець. – Я тепер ваш новий цар! Звільняй мені найкраще місце в тіні, бо вкушу – повік не встанеш!

Заєць здивовано кліпнув вухами, покрутив носом, відмахнувся лапою та й поскакав собі в кущі – не від страху, а щоб набридлива комаха над вухом не дзижчала.

Але комар вирішив, що заєць просто злякався до смерті. Надувся він ще більше від гордощів і полетів просто до лисиці.

– Гей, руда! – кричить. – Негайно віддавай мені свою нору! Я тепер лісовий володар, у мені зміїна міць!

Лисиця тільки чхнула:

– Тю на тебе, пузатий, – та й сховалася глибоко під коріння.

Зовсім здурів комар від пихи. Сів він посеред галявини на найвищий дубовий пеньок, розставив лапки і вирішив, що тепер йому треба стати ще більшим, щоб здалеку всі бачили свого царя. Почав він повітря в себе набирати. Дувся, дувся, щоки роздимав, кричав: "Я найсильніший! Я найвеличніший!", аж поки його тонке черевце не витримало.

Лусь! – і лопнув пихатий самозванець. Тільки маленька мокра плямка на пеньку залишилася.

Відтоді старі звірі в лісі молодих навчають: хоч скільки чужої сили чи слави не хильни, а як свого розуму та міри не маєш, то від власної гордині швидко луснеш.