Як маленький Лісовик темряви боявся

У самому центрі старого, густого лісу, де дуби стояли, наче велетні-охоронці, жив собі маленький Лісовик на ім'я Тимко. Був він ще зовсім юним – заледве сто років минуло, – мав зелений чубчик, прикрашений сухим листячком, і добрі, великі очі. Вдень Тимко весело господарював: допомагав мурахам будувати хмарочоси, піднімав похилені квіти і вчив малих зайчат ховатися від лисиці.

Але як тільки сонце сідало за обрій, і ліс починали огортати густі сизі сутінки, Тимка охоплював справжній жах. Йому здавалося, що в темряві ховаються страшні чудовиська з гострими іклами, які тільки й чекають, щоб схопити його за зелений чуб. Маленький Лісовик тремтів, наче осиковий лист, і ховався під стару трухляву корягу, затиснувши вуха пальцями.

Одного разу Тимко вирішив, що так далі жити не можна.

– Не бувати цьому! – вигукнув він, вилізаючи зі своєї схованки вранці. – Я – господар лісу, чи не так? Я зроблю так, щоб у моїх володіннях завжди було світло!

Він узяв великий полотняний мішок і пішов на сонячну галявину. Цілий день він збирав маленьких золотистих світлячків. Кожного обережно ловив і клав у мішок, радісно примовляючи:

– Оце буде дивина! Наловлю повний мішок світла, почеплю його на найвищу сосну, і ніч ніколи не прийде до мого лісу!

До вечора мішок був повний і сяяв так яскраво, що засліплював очі. Задоволений Тимко сів на пеньок і став чекати ночі. Та коли сонце сховалося, сталося щось незрозуміле. Світло в мішку почало тьмяніти. Золотисті вогники згасали один за одним, і невдовзі в мішку залишилася лише темрява і тихе, сумне шарудіння.

Тимко розв'язав мішок, і звідти вилетіли втомлені, ледь живі світлячки. Вони не світилися, а лише винувато блимнули і зникли в траві.

Маленький Лісовик сів на землю і гірко заплакав. Йому було так страшно і самотньо, що він навіть не помітив, як поруч на гілку безшумно спустилася стара мудра Сова.

– Чого плачеш, зеленочубий? – запитала Сова своїм глибоким, спокійним голосом.

– Ой, бабусю Сово, – схлипнув Тимко, витираючи сльози кулачком. – Я хотів перемогти темряву, наловив світлячків, а вони згасли! Тепер чудовиська точно мене з'їдять!

Сова тихо засміялася, і цей звук був схожий на шелест старого листя.

– Ех ти, дурнику, – лагідно промовила вона. – Світло не можна замкнути в мішку, воно живе лише на волі. А щодо твоїх чудовиськ... Ану подивися навколо. Що ти бачиш?

Тимко обережно розплющив одне око. Ліс був тихим і спокійним. Високі дуби стояли, наче старі друзі, а в небі запалилися перші зорі.

– Я бачу... дерева, зорі... – прошепотів Лісовик.

– Отож, – кивнула Сова. – Темрява – це не страшний ворог. Це як м'яка, тепла ковдра, якою втомлений ліс укривається після довгого, галасливого дня. Під цією ковдрою все відпочиває, набирається сил. Послухай, як тихо дихає трава, як сплять квіти. Їм потрібен цей спокій, щоб завтра знову радіти сонцю.

Тимко прислухався. І справді, ліс дихав рівно і глибоко. Жах, що стискав його серце, раптом кудись зник, поступившись місцем дивному спокою. Він зрозумів, що боявся не темряви, а лише своєї власної уяви.

Відтоді маленький Лісовик більше не ховається під корягою. Коли настає ніч, він виходить на галявину, дивиться на зорі і дякує темряві за те, що вона береже спокій його улюбленого лісу. Адже боятися невідомого не варто – іноді треба просто спробувати зрозуміти його суть, і тоді навіть найтемніша ніч стане твоїм другом.