Як Іван Змію Гориничу зуби лікував

Жив у одному селі молодий коваль Іван. Сили він мав неміряно, підкови голими руками гнув, але вдачу мав напрочуд мирну та добру. Якось потемніло небо, здійнявся страшний буревій, і на сусідню гору опустився жахливий Змій Горинич. Реве потвора так, що земля під ногами дрижить, із трьох пащ дим валить, столітні дуби додолу хиляться.

Люди в селі перелякалися, по льохах та криївках поховалися. Думають: усе, прийшла лиха година, зараз усе село вогнем спалить! Тільки Іван не злякався. Накинув на плечі свого робочого шкіряного фартуха, взяв не меча гострого, а величезні ковальські обіймиці та й пішов просто на гору.

Підходить ближче і бачить диво дивне. Змій не вогнем плюється, а по землі качається, передніми лапами за середню голову тримається і стогне так жалібно, мов мала дитина. З його здоровенних очей гіркі сльози котяться, аж калюжі утворюються.

– Що, Гориничу, допікає? – спокійно гукнув Іван, підійшовши впритул.

Змій лупнув на нього червоними очима і ледь чутно прохрипів:

– Ой, Іване... Зуб мудрості так розболівся, що хоч на місяць вий! Три дні і три ночі не сплю, білий світ немилий! Рубай уже цю голову, бо терпіти сили немає!

– Рубати кожен дурень уміє, а ти ж без голови кривий та негарний будеш, – усміхнувся коваль. – Ану, роззяв пащу ширше!

Змій слухняно відкрив середню пащу. Іван заглянув туди, а там величезне ікло почорніло, аж гноєм узялося. Коваль розмахнувся, міцно вхопив хворого зуба залізними обіймицями, вперся чоботом Змієві в лускату губу та як смикне!

Змій тільки гучно охнув, а почорнілий зуб розміром із добрий пеньок уже лежав на траві. Тієї ж миті пекельний біль як рукою зняло. Змій обмацав язиком порожнє місце, задоволено зітхнув і низенько, всіма трьома головами, вклонився Іванові.

– Дякую тобі, чоловіче! Ти мене від справжніх мук врятував. Проси що хочеш – золота, срібла, самоцвітів!

– Та навіщо мені твоє золото? – відмахнувся Іван. – Он краще ниву мою від ворон та диких кабанів постережи, поки пшениця не дозріє, бо я в кузні з ранку до ночі зайнятий.

На тому й порішили. Відтоді над Івановим полем завжди було безхмарне небо, жоден злодій чи шкідник і близько не підходив, знаючи, хто там охоронцем працює. А люди назавжди запам'ятали: навіть найстрашніший звір може стати вірним помічником, якщо замість меча та сліпої ворожнечі простягнути йому руку допомоги.