Горобець готує квас

Задумав якось горобець пожити в достатку та й вирішив:

«Невже я завжди мушу пити лише воду. Візьму та й зварю собі міцного квасу».

Так і зробив: полетів на мужицьке поле, виклював з ячмінного колосу ціле зернятко, закопав вкрадене зернятко в сирий мох, сів на нього, почекав, поки зернятко почало проростати, узяв потім проросле зернятко, відніс на торішнє попелище, закопав у золу, насушив солоду та між камінцями перетер солод на дрібне та м'яке борошно.

Потім прилетів горобець на берег озера, опустив це дрібне і м'яке солодове борошно у воду.

Бігла повз миша, зупинилася, запитала з цікавістю:

– Гей, дядечку горобчику, ти що тут робиш?

– Квас готую, – відповів горобець.

– А мені дозволиш попити? – запитала миша.

– Попий-попий, тільки обережно, не випий зайвого – квас цього разу трішки заміцний вийшов, – сказав горобець.

Миша попила, поцмокала, похитала головою, нічого не сказала – пішла своєю дорогою.

Прибіг собака, висолопивши язика, він щойно гнав зайця, і дуже йому хотілося пити.

Побачив горобця, зупинився та й запитує:

– Гей, дядечку горобчику, ти що тут робиш?

– Квас готую, – відповів горобець.

– А мені дозволиш попити? – запитав собака.

– Попий-попий, тільки обережно, не випий зайвого – квас цього разу трішки заміцний, – сказав горобець.

Собака пив довго й жадібно, потім поцмокав язиком і теж похитав головою, нічого не сказав – побіг чимдуж своєю дорогою.

Потім прийшла кішка – вона нещодавно спіймала куріпку, і її мучила спрага.

Побачила вона горобця, який завбачливо злетів на високу гілку, привіталася з ним та й запитує:

– Гей, старий родичу-друже, ти що тут робиш?

– Та квас, усе квас, – відповів горобець новій гості, не зводячи з неї очей, і перелетів ще трохи вище.

– А мені даси попити? – запитала кішка.

– Попий-попий, тільки обережно, не випий зайвого, квас трішки заміцний, – сказав горобець.

Кішка пила, пила, потім поглянула вгору, сказала медовим голосом:

– Ох ти ж, матінко! Оце ж і квас. Від цього пекельного пиття аж ноги слабшають!

– Ще б пак! Я вже поганого не зроблю, – похвалився горобець та – ф'ють! – злетів на траву ближче до кішки.

Але кішка була сита і, муркочучи, пішла собі геть.

Під вечір прийшов на берег старий кінь, який більше не працював – його тримали тільки заради шкури.

Підійшов, бідолаха, шкутильгаючи, з берега, свої сумні думи думаючи, побачив горобця, чемно побажав йому довгих літ та й запитує:

– Гей, пташко, ти що тут робиш?

– Та квас готую, квас, – відповів горобець.

– Може, й мені дозволиш випити ковточок? – запитав кінь.

– Попий, попий, тільки не випий зайвого, квас заміцний! Ти й так уже слабкий та старий, дивись, щоб б зовсім ноги не віднялися.

Кінь пив довго, великими ковтками, нарешті, підняв голову, пофиркав та й каже:

– На смак непогано. Але це не квас.

– Як це не квас? – розсердився горобець. – Що ж тоді?

– Вода. Прозора та чиста вода, – відповів кінь.

– І зовсім не вода, це ти наперекір мені так кажеш. Миша пила – навіть рота не могла розкрити від подиву.

– Вона – добрий звір, засмучувати тебе не хотіла.

– І собака пив – від подиву рота не міг розкрити!

– І в нього серце добре – засмучувати тебе не хотів.

– Навіть кішка пила – наймудріша з мудрих серед звірів – і просто в очі сказала, що квас гарний! – наполягав горобець.

– Кішці не дуже вір: вона для того хвалила, щоб підластитися до тебе та з'їсти при нагоді!

– Але ж тобі, мабуть, теж подобається! – вигукнув горобець.

– Так, мені подобається! – це трішки ситніше за те пійло, що мені дають і яке називають бовтанкою, – відповів кінь, а потім, як і решта, теж вирушив своєю дорогою.

А сам горобець пив свій квас ціле літо і лише восени, коли погода стала дощовою і спрага його більше не мучила, подумав:

«Схоже, що дійсно надто рідкий квас вийшов... Бач, вже водою віддає. На той рік треба два ячмінні зернятка принести».

Так він і зробив: наступного року справді приніс два ячмінні зернятка.