Дівчинка Ліза, яка боялась темряви

Жила-була дівчинка на ім’я Ліза. Вона була допитливою, розумною і мала дуже велику любов до книжок. Особливо їй подобалися історії про мандрівників, лісових духів, чарівників і хоробрих героїв, які рятують світ. Удень Ліза могла годинами сидіти на підлозі, гортаючи сторінки й уявляючи себе серед казкових пригод. Але щойно надворі сутеніло, все змінювалося.

Темрява лякала Лізу. Їй здавалося, що за шторами хтось ховається, що в кутку кімнати ворушиться щось страшне, а кожен шурхіт за вікном — це кроки. Вона боялася вимкненого світла, навіть коли мама лагідно цілувала її в чоло й казала: — Ти вже велика дівчинка. Темрява не страшна, вона просто ніч.

Та для Лізи це була ніч без зірок. І щовечора, як тільки мама виходила з кімнати, вона ховалася під ковдру з ліхтариком і мріяла: Якби ж у мене був справжній захисник… Хтось, хто не боїться нічних страхів і залишався б поруч до ранку.

Одного вітряного вечора, коли гілка старої яблуні постійно стукала у вікно, Ліза знову сховалася під ковдру. Було трохи моторошно, і навіть її улюблена книжка не допомагала. Та раптом у кімнаті почулося тихеньке дзижчання, схоже на легке бриніння струни.

— Хм? — насторожено прошепотіла Ліза, визираючи з-під ковдри.

На її підвіконні сиділа крихітна істота — з прозорими, як кришталь, крильцями, довгими лапками й м’яким золотавим світлом навколо тіла. Очі її світилися лагідно, а голос прозвучав тонко і тепло:

— Не бійся. Я — Світлик. Я приходжу до тих, хто дуже чекає допомоги вночі.

Ліза роззявила рота від здивування. — Ти… справжній? — прошепотіла вона. — Звісно! — усміхнувся Світлик, трохи покрутився в повітрі, залишаючи за собою сяючий слід. — Я захищаю сни, шукаю загублені іграшки й відганяю всіх нічних страховиськ. У мене навіть є особливий пісочок сну — хочеш подивитися?

Із маленького мішечка, прив’язаного до його лапки, Світлик витрусив кілька блискіток. Вони ніжно засвітилися й повільно опустилися на подушку.

— А ти надовго? — несміливо запитала Ліза.

— Стільки, скільки ти захочеш. Можу навіть жити на твоїй книжковій полиці, серед твоїх улюблених історій. Але лише вночі. Удень мене ніхто не бачить, — лагідно відповів Світлик.

Ліза обережно кивнула. Її серце стукало швидко, але вже не від страху — від радості.

Світлик підлетів до полиці, обрав між книгами місце й звив маленьке кубельце зі срібних ниток. Він завис там, мов нічний ліхтарик, і лагідно світився, тихо дзижчачи. Його звук був схожий на колискову.

— Спи спокійно, Лізо, — прошепотів він. — Я з тобою.

І в ту ніч Ліза заснула швидко. Їй снився чарівний ліс із деревами, що світилися зсередини, де вона літала на спині Світлика, рятувала загублені зірочки й допомагала хмаринкам вибратися з тенет.

Прокинувшись зранку, дівчинка відчула незвичне тепло. Під подушкою вона знайшла тоненьку срібну ниточку, що світилася, як місячне сяйво.

Вона усміхнулася й прошепотіла:

— Дякую, Світлику… Приходь ще.

А він уже сидів поміж сторінок її улюбленої книжки, ховаючись від ранкового сонця.

Кінець!

Автор казки: Евеліна Р.