Чому Дніпро ніколи не міліє

Колись давно, коли наш Дніпро-Славутич був таким широким, що й швидким птахам бракувало сили його перелетіти, завівся на його крутих берегах капосний біс. Був він чорний як сажа, рогатий і понад усе ненавидів живу воду. Дивився лукавий, як люди радіють могутній річці, як рибалки повні сіті срібної риби тягнуть, як діти в теплих хвилях хлюпочуться, і просто кипів від чорної люті.

– Висушу це Дніпро до самісінького дна! – загарчав чорт. – Нехай замість життєдайної води тут буде сухий пісок, мертва глина та гаряче каміння!

І взявся він до своєї злої роботи. Почав ночами скелі рубати, щоб русло перегородити, піском чисті джерела засипати, ще й розпечене вугілля з самого пекла тягати, щоб воду випарувати. Міліє велика ріка, сохне очерет, плачуть верби на берегах, журиться народ.

Та почув про ту велику біду старий козак-характерник, що жив відлюдником на острові. Взяв він свою заговорену люльку, підійшов до берега глупої ночі й бачить: нечистий із величезними казанами туди-сюди бігає, останню воду вичерпує. Схопив характерник біса за хвоста, та так міцно скрутив, що той аж заскімлив на весь берег.

– То ти, немите поріддя, нашу річку вкрасти захотів? – суворо спитав козак, дивлячись прямо в жовті чортові очі.

– Пусти, діду! – верещить біс, вириваючись. – Усе одно висушу! Моя сила більша!

– Добре, – хитро примружився козак. – Хочеш перенести Дніпро – перенось. Нехай буде по-твоєму. Бачиш отой глибокий яр за Лисою горою? Переллєш туди всю воду. Але є одна умова!

Дістав характерник із-за широкого пояса старе-престаре, розсохле діряве решето і втиснув чортові в лапи.

– Переливатимеш річку тільки цим решетом! Як переллєш до останньої краплі – будеш вільний і забереш мою душу. А доки хоч крапля в старому руслі лишиться – з цього місця не зрушиш!

Зрадів дурний чорт, що так легко відкупився, схопив решето і кинувся до води. Зачерпнув повнісіньке – а вода з тисячі дірок назад у річку срібним дощем дзюркотить! Поки до берега доніс – у решеті тільки мокра лозина лишилася.

І так день за днем, рік за роком, століття за століттям. Дніпро тече могутньо і вільно, радісно відбиваючи сонце, а на його дні, там, де крутяться найглибші вири, досі сидить захеканий біс. Черпає воду дірявим решетом, плаче від безсилля і власної дурості, а річку висушити ніяк не може. Бо справжнє життя і волю, як і велику українську воду, ніяким чортовим решетом не вичерпати.