Баба жебруща

Іде баба жебруща селом; іде та й дивиться, аж на призьбі перед хатою сидить молодиця та й плаче.

– Доню моя, а що тобі Господь дав?

– Ой, дав, бабуню, дав лихую долю на мою нещасну голову; о такому завше плачу! Відколи пішла за того проклятого, то й оддиху мені нема; б’є мене, бабко, раз у раз, бодай його лиха година прибила!

– А ти, дочко, десь, певно, йому лаєш?

– Ну а що ж! Господи, бабко, як лаю! Він б’є, а я лаю; він б’є, а я лаю! Не дочекав би того ледачий, щоб я йому змовчала. Оце!

– То чекай же, дочко, коли така робота, то я тобі якусь раду дам.

– Порадьте, бабко-серце, порадьте, нехай вам Господь дає усе добре, а я вам дам і їсти, і пити, і полотенця на сорочку не пожалію.

– То на ж тобі, дочко, тую пляшку з водою; це вода не проста: брала я її за сім гір, за сім рік, в темному лузі під білим каменем у новий четвер. Пам’ятай же, дочко, і не забудь, що я буду казати; возьми цюю воду та молись Богу, а як прийде твій чоловік і ти побачиш, що вже на бійку зриває, то набери нишком тії води в губу та й держи її, аж поки від нього нечиста сила не відступить. Господи милосердний, як відступає чорна туча від сонця, так щезни, пропади і розвійся твоя лиха доле та на твої вороги.

Пішла баба жебруща, обійшла немало світа, була не в одному монастирі, пила не на одному празнику і через два або три місяці, молячись Господу Богу, знову прийшла до того самого села, до тої самої хати. Молодиця сидить на призьбі та й пісню співає.

– Ой, бабуню, моя пташечко! Спасибі вам! Нехай вам Господь дає і з води, і з роси! Я вам кажу, бабко, тепер моє лихо як ножем утяв; прийде він в хату, то як зведем на сварку, а я хутко воду в рот та й держу, ані краплі не упущу! То, чуєте, бабко, яке диво! Неначе його якась сила одтягає од мене; брязне батогом об землю та й сяде!.. Тепер межи нами ніколи до бійки не доходить, аж моя головка вільніша!

– А бачиш, дочко!

Баба вийшла за ворота, сміючися, під пахвою несла буханець хліба, кусок сала і полотна на сорочку.